Нещодавно відзначила свій 90-ірчний ювілей мешканка Винник Ірина Романівна Процюк (07.09.1930 року).

Ірина Романівна народилася неподалік винниківського озера й проживає там усе своє свідоме життя.

Тут жили її батьки, займаючись сільським господарством.

У Винниках дівчинка закінчила школу, згодом сама стала вчителькою. Певний час учителювала в Рівному. Згодом із сім‘єю повернулася в рідні Винники й упродовж 25 років викладала українську мову та літературу у місцевій СЗШ №47.

Багато подій зберігає Ірина Романівна у своїй пам‘яті  про минувшину Винник і околиць нашого міста.

Дуже важкими й трагічними були роки періоду Другої світової війни та друга половина сорокових.

Поруч із їхньою садибою був ставок, а на ньому був невеличкий млинок із пекарнею. Це майно належало місцевий родині Нахт. Нахти були євреями, а в період німецької окупації всі втекли з дому. Залишилася лише їхня старенька мама. Жіночка ходила по-сусідах, вимінюючи в них різні домашні речі на продукти. Але одного дня й вона кудись поділася.

Та ще більш трагічною виявилася доля сусідів пані Ірини – української родини Миськів, які мешкали поруч і займалися також рільництвом.

Через ліс від Винник зовсім недалеко розташований добре всім знайомий львівський житловий мікрорайон Майорівка. У минулі роки там проживало багато поляків. А в період польсько-українського протистояння (коли поляки-колоністи мали намір повністю витіснити українців із їхніх рідних прабатьківських земель) польські банди з Майорівши та Вульок тероризували ближні українські села, жорстоко катуючи та вбиваючи українців. Терор польських банд сягнув небаченого рівня. І на винниківське озеро ці різуни також навідувалися.

Голова родини Миськів був не лише добрим господарем, але й свідомим патріотом-українцем.

Ірина Романівна у 1944 році була ще підлітком, але пам‘ятає, що поляки декілька разів зверталися до пана Миська і вимагали, щоб він прийшов із ними на якусь зустріч в обумовлене ними місце. Та сусід добре знав чим може завершитися для нього ця зустріч, тому на неї не приходив.

І ось настала осінь 1944 року. Минуло понад три місяці, як Західну Україну покинули німецькі війська. Їхнє місце посіли сталіністи. Терор проти місцевого населення не лише не зменшився, а ще більше посилився. Його розпочали кати з НКВС. Тут було все: депортації, катування, палення сіл, які підтримували українських повстанців, грабунки місцевих людей. А ще всіх дорослих чоловіків насильно забирали до лав сталінської армії, бо Москві було потрібне гарматне м‘ясо. Як згадують старожили, люди від страху готові були заховатися у мишачу нірку. Та від московської окупаційної влади не можна було заховатися.

А ще вночі місцевих українців тероризували жорстокі  польські банди.

«Одного ранку ми почули жахливі зойки людей, – згадує про один із осінніх днів 1944 року Ірина Романівна. – Я разом із батьками також вийшла на вулицю, щоб дізнатися чому люди здійняли страшенний гвалт. З‘ясувалося, що всі сусіди біжать до хатини Миськів. І я також побігла туди. А картину, яку я там побачила, вже ніколи не забуду. Від жаху я завмерла. У їхній хаті я побачила багато замордованих людських тіл. Це були господар, господиня та трійко їхніх невинних діточок. Усіх їх поляки жорстоко замордували. Але там був ще один замордований чоловік – поляк Брезіцький. Цей також невинний чоловік саме в ці осінні дні допомагав Миськам копати картоплю. Він також потрапив під ніж польської банди. З ним була ще  його дружина, але вона якимось дивом утекла тоді з хатини й залишилася живою. Оглядаючи місце трагедії, люди помітили, що вбивці проникли в житло Миськів через стріху. Мабуть, господар зумів добре позачиняти вікна й двері. Та солом‘яна стріха не змогла стримати убивць».

У чому перед убивцями завинили ці люди – ми не знаємо. Але впевнені, що трійко українських діточок, які в згадану ніч загинули у жахливих муках, не могли мати жодної вини. Тому ця історія назавжди залишиться на совісті людей, які це вчинили та на совісті тих осіб, які виправдовують дії тутешніх польських колоністів (це ж стосується і подій на Закерзонні у згаданий період).

Знаємо, що в післявоєнний період в околицях винниківського озера багато років переховувався легендарний дисидент і багаторічний в‘язень комуністичних таборів Зеновій Красівський. І його дуже добре знала Ірина Романівна. Та будучи дитиною вона знала, що треба мовчати, щоб зберегти життя  українського патріота. На жаль, цього не трапилося, бо знайшовся зрадник, який видав Зеновія Красівського на муки московським катам. Та це вже зовсім інша історія. Знаймо та пам‘ятаймо свою історія. Бо давно відомо, хто знає своє минуле – має й майбутнє.