Учора, першого листопада, на стадіоні імені Богдана Маркевича у Винниках відбувся «золотий матч» поміж давніми суперниками у Прем‘єр-лізі Львівської області – ФК «Юність» (Верхня/Нижня Білка) – ФК «Миколаїв» (Миколаїв).

Футболісти «Юності» здобули переконливу перемогу з рахунком – 3:0. Вони вже втретє поспіль стали найсильнішими у Львівській області.

Після цього матчу було багато радості, гучних оплесків і привітань. Фанати намагалися зробити фото на пам‘ять із гравцями «Юності», журналісти запрошували їх на  інтерв‘ю.

Та найбільшу популярність учора відчув на собі  один із наймолодших гравців «Юності» – Омар Набізада.

Саме з ним найбільше прагнули зробити собі фото на пам‘ять уболівальники «Юності». А найбільше серед них було дітей і молоденьких дівчаток. А все тому, що саме цей смуглявий юнак зумів двічі вразити ворота суперників у «золотому» матчі. Задля справедливості нагадаємо, що двічі йому допоміг у цьому колишній футболіст винниківських ФК «Рух» і ФК «Жупан» Олег Панасюк, який двічі ціною неймовірних фізичних зусиль доправив м‘яч до штрафного майданчика суперників і двічі виконав просто ювелірні за своєю влучності передачі на Омара.

Звичайно, у цій перемозі заслуга всієї команди, тренерського штабу та президента ФК «Юність» Олександра Ролька.

Та, погодьтесь, зараз згаданий колектив навіть важко собі уявити без завжди усміхненого й приязного красеня Омара Набізади.

А поміж цим, у нього, як дізнався автор цих рядків, дуже трагічна життєва історія.

Адже Омар народився у стражденному Афганістані, де вже багато десятиліть триває кривавий військовий конфлікт. Українцям це добре відомо, бо через авантюрну політику очільників колишньої Московської імперії (СРСР) багато наших хлопців були змушені пройти пекло в згаданій гірській країні. Багато молодих українців втратили там життя, а ще більше з них назавжди стали інвалідами (є й такі, доля яких донині невідома їхнім рідним). Ось уже промайнуло три десятки років, як СРСР змушений був виводити свої війська з Афганістану. Та вже практично тридцять років минулого з того часу, як провалилася у безодню історії й сама кровожерлива  Московська імперія, а в Афганістані й далі тривають жорстокі бої, стаються не менш криваві теракти, безперестанку гинуть люди.

Одного разу, не витримавши всіх жахіть цієї війни і  зібравши все найнеобхідніше, родина Омара Набізади назавжди покинула свою гірську країну.

Під час довгої мандрівки на Захід Омар Набізада опинився з батьками в Україні. Доля склалася так, що він був змушений залишитися тут, а батьки помандрували далі – у Західну Європу.

Та хлопчик, який уже бачив у своєму житті багато страждань і горя, не впав духом. Він почав здобувати собі освіту, фах. А ще він безмежно любив футбол і весь вільний час присвячував саме цьому заняттю.

І коли йому випав шанс спробувати себе в найкращій аматорській команді Львівської області, то, не роздумуючи, вхопився за нього. Його навіть не засмучувало те, що доводиться долати значну відстань від Червонограда, де він замешкав, до Верхньої Білки. І на матчі, і на тренування Омар Набізада ось уже понад два роки витрачає багато свого часу та коштів, бо дорога таки далеченька. Але, як бачимо, зусилля цього варті. Бо він не лише став кваліфікованим футболістом, він буквально зріднився з гравцями «Юності», з Україною. І його люблять та шанують уболівальники цієї команди. Під час фінального поєдинку на його адресу було чутно безліч схвальних відгуків та аплодисментів.

Для нього це вже друга перемога в чемпіонаті Львівської області. Гадаємо, що в цього гравця є всі необхідні якості, щоб колись потрапити у команду майстрів. Та для цього йому потрібно й надалі невтомно працювати на тренуваннях і вдосконалюватися.

А ще автора цих рядків вразило те, що відповідаючи на запитання журналістів, Омара Набізада без жодних зусиль розмовляв чудовою українською мовою.

І на цьому тлі він надзвичайно позитивно вирізняється від сотень тисяч наших співгромадян, які народилися в Україні й прожили тут усе своє життя, а нашої солов‘їної прекрасної мови так і не опанували. Ба більше, вони ще й прагнуть, щоб українці вивчали їхню мову та розмовляли з ними виключно російською. Такі особи твердять, що українська мова для них надто важка (добре, що українські хліб і сало не важкі, коли їм доводиться класти їх до рота). Наполягають, що ми, українці, розмовляючи в Україні рідною мовою, порушуємо їхні права. Маючи громадянство України (вважаю, що незаслужено), проживаючи на нашій землі, такі громадяни не лише залишилися тут чужинцями. Вони ще й  агресивно проводять боротьбу проти всього українського. А завтра, третього листопада, КСУ розглядатиме наш Мовний закон на вимогу таких ось чужинців!

Тому боротьба за нашу волю, нашу мову, за Україну ще не завершена. Пам‘ятаймо про це і борімося далі. А Омару Набізаді побажаємо щасливої життєвої долі і нових спортивних вершин.