До 30-річчя незалежності України: 13 помешкань Степана Кадиляка (частина друга)

До 30-річчя незалежності України: 13 помешкань Степана Кадиляка (частина друга)

Пропонуємо читачам другу частину розповіді про життєвий шлях мешканця Винник – 81-річного Степана Кадиляка. Страшна звістка про депортацію Наприкінці 1944 року мешканці Закерзоння почали отримувати інформацію про те, що їх будуть виселяти з рідної землі. Людям у це було важко повірити, бо видавалося нереальним, що хтось матиме таку ненависть до них і злість. Важко було

Пропонуємо читачам другу частину розповіді про життєвий шлях мешканця Винник – 81-річного Степана Кадиляка.

Страшна звістка про депортацію

Наприкінці 1944 року мешканці Закерзоння почали отримувати інформацію про те, що їх будуть виселяти з рідної землі. Людям у це було важко повірити, бо видавалося нереальним, що хтось матиме таку ненависть до них і злість. Важко було повірити, що такий масштабний злочинний задум взагалі можна втілити у життя. Тепер знаємо, що можна…

У грудні 1944 року батька пана Степана покликали в сільську раду й запропонували дати письмову згоду на переїзд із сім‘єю з рідного села в Україну. Пан Григорій категорично відмовився від такої пропозиції. Тоді йому запропонували підписати документ, що його ознайомлено з рішенням урядів про переселення людей. Мовляв, ми тобі все пояснили, тому постав підпис під документом, що тебе вже ознайомлено. А про переселення зараз і мови нема. Та все відбулося не так, як гадав пан Григорій.

Бо вже у січні до їхньої садиби прибули представники тамтешньої влади разом із військовими. Родині Кадиляків дали всього дві години на збір найнеобхідніших речей. Для цього надали воза з кіньми. Звісно, що в хаті почалися лемент й плач. Та на катів жодного впливу це не мало. Довелося родині Кадиляків поспішно збирати речі. Взяли вони й свою корову. Далі їхній шлях проліг у село Команчі, де всіх вигнанців вантажили у товарняки. Після цього їхній маршрут проліг до Сянока й уже звідти на Схід України.

20 січня, ще у ранкових сутінках, їх висадили на станції Воскобійня, що на Дніпропетровщині.

У приміщення станції їх не пропустили тамтешні енкаведисти. Вони не пошкодували маленьких дітей, хоча в цей час на дворі розгулялася хурделиця. Григорій і Єва Кадиляки почали молитися, то військові з них дуже потішалися й вигукували: «Нехай вас Бог врятує!» Та Бог таки зглянувся над людьми, бо серед дня на станцію завітав старенький чоловік (це був тамтешній мешканець Єфрем Трофимович Кравець). Він мав підібрати вигнанців зі станції та доправити в село Новоселівка. Допоки не було воза цей добрий чоловік запропонував родині Кадиляків перебути в приміщенні залізничної станції. Та тамтешні енкавеесівці мали про все власну думку. І вигнанців не впустили, і самого дідуся Кравця вигнали. Зрештою, після обіду віз таки прибув за ними. Незабаром родина Кадиляків вселилася в стареньку хатинку дідуся Кравця, бо він мешкав уже в новій.

Згодом батьків влаштували у місцевий колгосп. А маленький Степан  пішов у дитячий садочок. Там маленьких українців почали русифікувати, бо навчання в українському селі відбувалося вже на російській мові. А ще тамтешні діти вже мали досвід виживання у СРСР. Від часів Голодомору й колективізації промайнуло тоді ще не багато часу.

Правила виживання у совці та солодке тісто

Як згадує пан Степан, дітей у тамтешньому українському селі у садочку навчали російською мовою, чужою малюкам. Старенький ще й зараз пам‘ятає  віршик російською мовою, якого його там навчили. Але ще більше йому запам‘ятався випадок із кухаркою дитячого садочку. Жінка замісила тісто й залишила його на столі. Місцеві діти, забігаючи до кімнатки, швиденько хапали це тісто руками й ласували ним (час був дуже важкий, люди голодували). Маленький Степан і собі вирішив скуштувати цієї «страви». Старші діти втекли, а він потрапив до рук кухарки й отримав доброго прочухана. Дитина так образилася, що зранку пішла у степ, лише б  не бачити свою кривдницю. Залагодив ситуацію старший брат Григорій, який розповів про згаданий випадок батькам, а вони вже мали гостру розмову з кухаркою. Але після цього маленький переселенець зрозумів, що СРСР – країна брехні та злодіїв. Хоча більшість людей були змушені красти, щоб вижити, бо московська влада побудувала таке злодійське суспільство.

Паска і зворотня подорож на Захід

Дуже важко давалося життя переселенцям із Закерзоння на Східній Україні. Вони не могли звикнути до людей, які пережили Голодомор, русифікацію й колективізацію. Такі люди дуже різнилися від західників своїм менталітетом. Вони все розуміли, але жорстокий терор змусив їх залишатися осторонь політики, рідної культури, мови тощо. А ще там панували жахливі злидні.

Вразило переселенців і те, що на Великдень у сусідньому селі, де ще була церква, паску їм освячували без молитви рідною мовою. Адже священик правив уже російською. А ще їх попередили, що паску та інші великодні продукти у церкві можуть поцупити. Тамтешні люди розповіли, що різні молодики також у цей період ідуть у церкви й крадуть у вірян продукти з їхній кошиків. Тому батьки пана Степана вже знали про таку небезпеку й пильно стежили за своїм кошичком.

Коли життя родини Кадиляків стало просто нестерпним, то батько своїми руками змайстрував двоколісний віз, придбав двох степових корівок і вони рушили в далеку дорогу на Захід. Маючи досвід роботи з коровами у Франції, батько пана Степана навіть підкував своїх годувальниць. І так вони, немов циганський табір, рушили в далеку дорогу.

36 днів тривала їхня подорож шляхами України. Діти так звикли до цього, що вважали критий візок своєю домівкою. Проблемою стала річка Збруч, бо міст через неї тоді охороняли солдати, які таких переселенців не пропускали назад. Та наші люди завжди знайдуть вихід зі скрутного становища. Батько пана Степана познайомився з тамтешнім чоловіком, який погодився за подарунок (французьку краватку) показати брід. І так вони здолали водну перешкоду.

Та в Підволочиську родину Кадиляків таки перепинили. Мовляв, хто вам дозволив покинути місце, куди вас офіційно депортували?! Тимчасово родині Кадиляків надали будинок у селі Кам‘янка, власників якого московська влада депортувала у Сибір. Та вночі до цього помешкання приходив син вивезеної на Сибір родини, якому дивом вдалося заховатися від напасників. І він дуже не хотів, щоб у його хаті жили чужі люди.

Так родина Кадиляків опинилася на Тернопільщині. Додому – на Закерзоння їх уже не пропустили (хоча саме на це  вони  щиро сподівалися). Довелося шукати помешкання у цьому краї. Декілька разів родині Кадиляків довелося там міняти хати. Жили у селах Надорожнів, Дуброва на хутірці Джорджева. Діти ходили до школи, батьки важко працювали.

Повстанська криївка та зникнення запроданця

Життя й на Тернопільщині було важким, бо радянська влада вже й там запровадила свої нелюдські закони. А ще тут активно діяла УПА. Брат Григорій двічі повертаючись зі школи, натрапляв на засідки енкавеесівців, які вони робили на воїнів УПА.

Стали діти переселенців і свідками героїчної загибелі трьох повстанців, яких хтось зрадив.

Як згадує пан Степан, у тамтешніх селах постійно з‘являвся молодий лейтенант НКВС. Українець, який пішов служити ворогам. Він мав коня й так мандрував навколишніми селами, лісами й полями, вивідуючи різну інформацію.

Згодом з‘ясувалося, що поруч зі селом є повстанська криївка. Та входу до неї окупанти так і не виявили. Тоді вони нагнали військових і почали вибірково копати землю. І таки натрапили на залізничні шпали під невеличким шаром землі. Цей й була криївка! Коли солдати почали розтягувати шпали, то в середині криївки пролунали вистріли й вибухнула граната. Зрозумівши, що їх викрито й шляху до відступу немає, двоє хлопців-повстанців застрелилися. А молода дівчина-патріотка підірвала себе гранатою. Місцеві діти пізніше ходили на місце трагедії.

Та на цьому згадана історія не завершилася. Пройшло трішки часу й одного ранку коник лейтенанта НКВС повернувся у їхнє село без свого вершника. Можливо, що саме цей особіст і мав стосунок до викриття згаданої криївки. А, можливо, й ні. Та чиясь тверда рука покарала зрадника-українця. І ніхто так і не дізнався про його долю, про те, де ділися його рештки.

Порятунок рядового Кузьми

Згодом пан Степан Кадиляк закінчив школу, після цього здобув технічну освіту в технікумі.

Працював до армії на різних посадах. А тим часом старший брат Василь перебрався у Винники, де вже також був свій колгосп і влаштувався тут трактористом. Він і запропонував пану Степану перебратися до нього й також влаштуватися тут на роботу. Та не довго й працював, бо забрали його в армію. Там пан Степан ремонтував машини, бо мав відповідну спеціальність. А згодом пройшов вишкіл й став медбратом. Завжди згадує історію про те, як йому довелося рятувати від військового суду за постійні «самоволки» ще одного західника-земляка на прізвище Кузьма.

Ця історія трапилася вже на території Криму, де пан Степан разом із іншими військовими працював над спорудженням мережі каналів, які мали подавати  на поля дніпровську воду (з 2014 року Україна перекрила саме цю рукотворну водну артерію у Крим).

Солдати жили у наметах, вночі страшенно мерзли. А солдат Кузьма вже настільки допік керівникам постійними відлученнями з військового об‘єкту, що його вирішили віддати під суд. Коли ситуація стала критичною, він попросив медбрата Степана Кадиляка врятувати від цієї кари. Погортавши медичні довідники, спільники вирішили, що солдат Кузьма повинен імітувати гостру фазу запалення апендициту. Особливу увагу вони звернули на симптоми цього захворювання. І зранку, коли за порушником прибула машина, рядовий Кузьма імітував це захворювання. Тому машиною його повезли не в суд, а до лікарні.

Перелякані лікарі негайно зробили йому операцію з видалення апендиксу. Як згодом згадував пан Степан, після операції лікар заявив, що там запального процесу не було. Та це з‘ясувалося, коли солдата Кузьму вже порізали. І ще багато разів Степан Кадиляк супроводжував бідолаху на перев‘язки. Навіть після операції рядовий Кузьма не міг прожити без різних пригод. Під час однієї з таких поїздок до лікарні він вмовив пана Степана заглянути в сусіднє село на гостину. Адже там у нього була дівчина. Гостина вдалася, але за час її проведення вітер з моря нагнав води, яка затопила стежину до цього села. Довелося їм довго мандрувати навкруги. Йшли вони так довго, що в солдата Кузьми знову відкрилася післяопераційна рана. Та все ж і тут їм пощастило вчасно добратися до лікарні.

Після армії Степан Кадиляк повернувся у Винники, довго працював на місцевих підприємствах і у Львові. Одружився, виховав з дружиною двох прекрасних доньок, дочекався внуків. Зараз проживає у Винниках. Поруч мешкає й брат Григорій із сім‘єю.

Згадуючи події свого важкого життя, пан Степан Кадиляк наголошує, що йому з родиною довелося поміняти аж 13 помешкань. І лише у Винниках, власними руками спорудивши собі й своїй сім‘ї будинок, він нарешті знайшов постійний осідок у цьому світі. Доля однієї людини є свідченням трагічної історії всього нашого  народу. Адже одним розчерком пера московський людожер Сталін назавжди змінив долю й плин життя мільйонів українців Закерзоння. Через примху цього неука, садиста й бандита прекрасний куточок України залишився без своїх споконвічних мешканців! Ні українського слова, ні українського духу, які там панували тисячі років, на цій землі не залишилося! Безперечно, на цій території відбулася етнічна чистка населення. І її жертвами стали невинні українці. А ми повинні завжди пам‘ятати про цю трагічну подію. Також ми повинні всіма можливими способами підтримувати й розбудовувати свою державу. Лише маючи свою сильну й незалежну Україну, ми вбережемо себе й наступні покоління українців від такої жахливої долі. І чужого навчаймось, і свого не цураймось. Бо в своїй хаті й своя правда і воля!

visnyk
ADMINISTRATOR
PROFILE
Володимир ГАВРИЛІВ

Дивіться також

Залишити коментар

Ваш email не буде опубліковано. Обов'язкові поля позначено *

Cancel reply

Останні новини