У четвер, 16 квітня, виповнилося б 94 роки Почесному громадянину міста Винники Борису Григоровичу Возницькому (16.04.1926 – 23.05.2012).

Борис Григорович Возницький був, без перебільшення, унікальною у всіх відношеннях людиною.

Видатний митець, науковець, історик, адміністратор, педагог. А ще – воїн. Так. Адже народився Борис Григорович Возницький у страшний період, коли Україна ще була роздертою на шматки поміж різних імперій. І на його долю випала найкривавіша в історії людства Друга світова війна. На жаль, не обійшла вона його стороною (тепер через російського агресора й ми з вами добре знаємо, що таке жахіття війни). Ще майже дитиною потрапив Борис Возницький в УПА. Виконував функції зв‘язкового. Та згодом його командири пошкодували дитину й наказали повертатися додому. Адже друга більшовицька окупація України невблаганно наближалася й командування УПА хотіло вберегти від смерті якомога більше юнаків. Можливо, що в УПА помітили непересічні здібності зв‘язкового й зробили все, щоб залишити його подалі від небезпеки. Ми про це вже ніколи не дізнаємося. Але рішення це було мудрим, милосердним і далекоглядним (життя й наукові здобутки Бориса Григоровича це переконливо підтвердили!).

Та війна тривала. І незабаром юнака затримали червоні партизани. Вони не пошкодували ще майже дитину, а відправили юного Бориса на збірний пункт Червоної армії, яка вже ступила на землі Західної України.

І довелося в московській армії юнакові скуштувати солдатської каші та понюхати пороху. Адже нові окупанти спрямували юнака у… штрафний батальйон. А це означало лише одне – смерть. Та Бог зберіг йому життя для всіх нас, для України, для світу. І перша за все для світу мистецтва.

Брав участь Борис Григорович у важких боях на території Прибалтики. Не дивлячись на юний вік, він командував іншими штрафниками. Як він згодом розповідав журналістам «Винниківського Вісника», у його підпорядкуванні були колишні білогвардійці. Ці люди понад двадцять років були невільниками сталінського режиму й всі ці довгі роки перебували в глибоких копальнях (радянська влада дарувала їм життя, але зробила з них безсловесних рабів). Від довгого перебування під землею, зі слів Бориса Григоровича, вони майже не бачили. Але для «гарматного м‘яса», як бачимо, згодилися. І сталінський режим дав їм шанс завершити їхні муки у вирі боїв Другої світової. Борис Григорович згадував, що під час бою був змушений багатьом із цих знедолених вояків направляти рушниці у бік німців, адже колишні «любителі великої Росії» через зіпсований зір не могли зорієнтуватися куди ж мають стріляти.

Після війни Борис Григорович оселився у Винниках. Тут він працював у школі, вів гуртки у місцевому БДЮТ (з його слів, працював на трьох роботах, щоб прогодувати себе й свою сім‘ю).

А далі розпочалася його блискуча кар‘єра митця, адміністратора, археолога, історика. Ми про це все знаємо й пам‘ятаємо. Постійно Борис Григорович бував у Винниках, цікавився життя нашого міста, наших мешканців.

Герой України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України.

Саме Борис Григорович Возницький врятував від повного руйнування безцінні середньовічні замки на території Західної України. Саме він відкрив для світу неперевершеного митця Середньовіччя Пінзеля, скульптури якого багато десятків років валялися у зруйнованих комуністами культових спорудах. Саме Борис Григорович знайшов і повернув до життя грандіозні батальні картини художників Середньовіччя. Й саме він зберіг їх для незалежної України – для нас із вами. Адже уряд ще комуністичної Польщі постійно звертався до своїх колег із Кремля з проханням на знак «вічної дружби» (згадаймо тут хоча б про «Катинь-2», 10-річницю якої весь цивілізований світ відзначив 10 квітня ц.р.). Коли ці прохання передавались на розгляд директора Львівської картинної галереї, а ним був саме Борис Григорович Возницький (очолював він картинну галерею майже 60 років!!!), то відповідь була завжди негативною.

«Яка ж це польсько-російська дружба, – говорив у відповідь чиновникам із Москви Борис Григорович Возницький. – Адже на картині «Битва під Парканами» зображено перемогу середньовічного польського війська на армією російського царя».

Вражені почутим московські чиновники, які навіть не знали своєї історії, погоджувалися з львівським науковцем. І ця та інші безцінні картини тепер належать вільній і незалежній Україні. На жаль, дуже багато наших людей не знають про це й не цінують своєї держави, свого народу, рідного краю. Адже сьогодні ми бачимо, скільки людей, яким Україна дала все, зраджують її, переходять в іншу віру, розмовляють чужими мовами, ходять до чужих храмів. Немов соромляться свого – рідного українського. Скільки наших людей оформили різні злощасні «картки», щоб сподобатися чужинцям. Та Бог карає за зраду матері, за зраду Батьківщини. Зараз багато з цих людей намагаються повернутися в рідну Україну, бо й там біда, бо й там, виявляється, є проблеми. Бо й там є коронавірус.  А такі, як Борис Григорович Возницький, зовсім інші. Такі люди не дивлячись на негаразди й труднощі, не впадають у відчай, не відступають від свого народу. А роблять усе, щоб рідній Україні й нашим громадянам всебічно покращувати життя. Саме так і робив Борис Григорович Возницький. І Бог завжди беріг його для всіх нас.

І помер (чи загинув) Борис Григорович на роботі. У службових справах 86-річний науковець прямував трасою Львів – Золочів (сам перебував в автомобілі в такому поважному віці!!!). Невідомо, чи серце його зупинилося до зіткнення з іншим автомобілем. Чи смерть настала від травм після автотрощі. Але саме 23 травня 2012 року Україна втратила одного з найвидатніших і найпатріотичніших своїх громадян. Пам‘ятаймо про Бориса Григоровича Возницького й берімо з нього приклад. І тоді матимемо справжню Україну й заможне життя для кожної людини у ній.