«Винниківський Вісник» продовжує публікацію матеріалів про старожилів нашого міста.

Сьогодні редакція запросила на розмову винниківчанку Олену Степанівну Янду.

Олена Степанівна протягом 43 років працювала кухарем у Винниківській санаторній школі-інтернаті. А ще ця жінка понад 45 років була господинею на весіллях. Адже в минулі десятиріччя весілля переважно влаштовували вдома. Тепер таке буває рідко, бо батьки молодят переважно замовляють весільні бенкети в ресторанах, барах, інших розважальних чи харчових закладах. Тому Олену Степанівну Янду добре знають не лише у Винниках чи Львові, але й у навколишніх населених пунктах.

Та в житті кожної людини є різні періоди.

Адже пані Янда належить до категорії вигнанців із Закерзоння. Її та її рідних польська комуністична влада в сорокових роках минулого століття насильно депортувала з прабатьківської землі.

– Олено Степанівно, розкажіть, будь ласка, про своє життя до злочинної акції «Вісла»?

– Народилася (9 жовтня 1924 року) й виросла в містечку Радимно, що біля Перемишля. Хоча ми й жили в місті, але мої батьки займалися рільництвом. Ми мали  велику господарку, з цього й годувалися. У мене були ще дві молодші сестри – на 7 років (на жаль, уже покійна) і на 14 років. Нещодавно наймолодша сестричка, яка також мешкає у Винниках, відсвяткувала свій 80-річний ювілей. Це – Любов Степанівна Чубоха.

Я закінчила 7 класів школи та 3 роки здобувала освіту в сільськогосподарському училищі. Коли розпочалася Друга світова війна, то я вже працювала у військових кошарах – швеєю. Це було вже, як кажуть, за німців. У 1944 році я вийшла заміж, згодом народилася дитина. Та все змінилося в 1945 році, коли тамтешня польська влада нас усіх брутально викинула з прабатьківської землі.

– А як усе це відбувалося?

– Одного дня до нашої хати ввійшло декілька людей і наказали нам протягом 24-ох годин зібрати всі необхідні речі й забиратися на станцію. Отож, усе, що можна було взяти в руки, ми взяли. А будинок, поле, худобу, реманент – усе це довелося покинути напризволяще. Ніхто нас ні про ще не питав: надали 24 години і  все! А проти бандитів що можна було зробити? Тому ми підкорилися й нас доправили на залізничну станцію. Там ще промучилися тиждень, допоки потяг не рушив в Україну. Звичайно, весь цей час страждали й мордувалися. Я була з тримісячним синочком. Тому нам із дитиною було  найважче. Та тамтешню владу не турбували проблеми українців. Їм би лише швидше позбутися нас.

–Чи відбувалися під час цієї злочинної акції мордування та  вбивства українців?

– Ми жили в місті, тому влада не дозволяла таких жорстоких дій. Це все відбувалося в селах, де були поля й ліси. Там можна було зробити напад на село, там і вбивали людей, палили українські села. А в нас були дуже добрі сусіди-поляки, які нас любили й поважали. То вони нас і захищали. Знаючи, що творяться напади на українців, наші сусіди слідкували, щоб моїй родині ніхто не зробив кривди. Усі більш цінні речі ми переховували саме в своїх сусідів-поляків. Але ці люди не мали змоги захистити нас від долі вигнанців. Тому коли до нас прийшли представники тамтешньої влади з вимогою забиратися геть, то наші сусіди вже вдіяти не змогли нічого. Вони повернули нам наші речі, а  ми з цими добрими людьми  попрощалися. Зараз нікого з них, мабуть, уже  й нема серед живих.

–У якому населеному пункті Вас поселили в Україні?

-Нам довелося розпочинати нове життя у сусідніх із Винниками Чишках. Згодом ми з чоловіком отримали у Винниках земельну ділянку під будівництво й спорудили житловий будинок. У ньому зі своїми рідними я й мешкаю донині.

–Знаю, що Ви десятки років присвятили праці у Винниківській школі-інтернаті.

-Так. Готувала їжу діточкам протягом 43-ох років. І жодного разу не було зауважень до моєї праці. Бо я дуже любила свою роботу й свою професію. За цей час траплялося, що треба було готувати їжу у вихідні й святкові дні. Інші кухарі обурювалися, відмовлялися виходити на роботу. А я жодного разу не відмовилася. І завжди тішилася, що діточки смачно й поживно поїли. Особливо приємно було чути слова подяки від гостей зі Сходу, які після 1991 року почали відвідувати наш навчальний заклад особливо активно. А мали змогу вони в нас перебувати тільки під час канікул чи вихідних днів.

– Чи траплялися тоді у цьому навчальному закладі якісь надзвичайні події зі школярами?

– За дітьми завжди слідкували досвідчені вихователі й педагоги. Пригадую, що з одним нашим вихованцем трапилася трагедія. Діти з вихователем пішли  відпочивати на озеро в село Чижиків. Школярі купалися, й одна дитина втопилася. Це був дуже страшний випадок. Але більше протягом понад сорока років моєї роботи там нічого страшнішого не відбулося.

–Ви також були господинею на весіллях багато років. Скільки весільних святкових заходів маєте в своєму активі?

– Декілька сотень. Але скільки саме, не знаю. Бо займалася цією діяльністю 45 років. І жодних непорозумінь чи неприємностей у мене також не було. Після кожного весілля для господині-кухаря обов’язково лунало: «Многая літа». Співали всі: і молодята, і господарі, і гості. Завжди мені було приємно від цього. Адже люди цінили мій талант, мої вміння й знання, зрештою, мою важку працю.

– Поділіться з нашими читачами якимось цікавим рецептом.

– Розповім про приготування сирничків. Для цього необхідно склянку муки, півпакетика маргарину, одну чайну ложечку порошку для печива й два жовтки. Усе це треба замісити. Далі потрібно перемолоти 1,5 кг сиру, покласти 12 жовтків, збитих із цукром, 200 грамів масла й подрібнену шкірку цитрини. Також необхідно збити окремо білки й разом усе це замісити. Смажити на олії. Вже готові сирники можна полити гарячим шоколадом.