Тамара Сліпенька: «Маленьку донечку встигла віддати своєму батькові вже у вагоні, який рушав до Сибіру»

Тамара Сліпенька: «Маленьку донечку встигла віддати своєму батькові вже у вагоні, який рушав до Сибіру»

Нещодавно 95-річний ювілей відсвяткувала винниківчанка Тамара Сліпенька – жінка трагічної й дивовижної долі. У сорокових роках пані Тамару вивезли в Сибір, де вона перебувала довгих десять років. Жінка народилася на Волині в 1923 році – в місті Ковель. У шестирічному віці переїхала з батьками у Винники. Батько пані Тамари був фахівцем із тютюнових виробів і

Нещодавно 95-річний ювілей відсвяткувала винниківчанка Тамара Сліпенька – жінка трагічної й дивовижної долі.

У сорокових роках пані Тамару вивезли в Сибір, де вона перебувала довгих десять років.

Жінка народилася на Волині в 1923 році – в місті Ковель. У шестирічному віці переїхала з батьками у Винники. Батько пані Тамари був фахівцем із тютюнових виробів і працював на тамтешній фабриці. Але виробництво в Ковелі закрили й її батькові запропонували на вибір роботу на тютюнових фабриках у Вільнюсі, Гродно або у Винниках. Батько пані Тамари, Корнилій Косовський, вибрав Винники, бо побував тут у роки Першої світової війни. Місто йому сподобалося й коли виникла потреба переїзду на роботу, то він без вагань вибрав саме Винники.

Спочатку сім‘я квартирувала в будинку родини Онишкевичів, що на вулиці Лесі Українки. Згодом винаймали житло в родини Шутерів на теперішній вулиці Галицькій.

У 1944 році пані Тамара вийшла заміж за Федора Михайловича Сліпенького. Свідком на весіллі в молодят був один із чільних керівників ОУН. Коли вдруге на землю Західної України ступила нога більшовицького окупанта, то священик, який давав їм шлюб, через прізвище цього патріота був змушений вирвати з церковної книги  сторінку про одруження. Через це вже в роки незалежності України з подружжям Сліпеньких трапився курйоз. Коли пані Тамара отримувала новий паспорт із тризубом, довелося доводити, що далекого 1944 року вона справді побралася зі своїм чоловіком.

Незабаром у подружжя народилася донечка, яку назвали Галиною. Проблеми в їхній сім‘ї розпочалися, коли брат чоловіка пані Тамари – Андрій – потрапив до рук ворогів. Він був районним провідником повстанців на Рогатинщині. Після його арешту вороги почали затримувати й усіх його родичів. Федір Сліпенький услід за братом потрапив у в‘язницю. Допоки йшло слідство, а пан Федір активно заперечував свою участь у повстанському русі, його дружина носила йому передачі. Одного дня почула від своєї знайомої, яка працювала в органах влади, що незабаром людей комуністи знову вивозитимуть на Сибір. Також зауважила, що прізвище пані Тамари фігурує у цьому «чорному» переліку на вивезення. Жінка намагалася заховатися у своїх батьків, які на цей час мешкали у Львові, але їй це не вдалося. Зрештою, вона знала, що чоловік ще не був засуджений, тому особливо й не ховалася. Коли в двері постукали енкавеесівці, то жінка повідомила їм, що її чоловік ще не отримав вироку, бо й суду ще не було. Але ворогів це не зупинило й вони все одно забрали пані Тамару з маленькою донечкою (дитині тоді не було ще й трьох років). Ця трагічна подія відбулася наприкінці 1946 року.

Уже з вагону батькові пані Тамари пощастило забрати маленьку Галинку й, заховавши її під великий кожух, винести звідти й таким чином врятувати дівчинку від виселення в страшний Сибір.

А для пані Тамари повільно потягнулися страшні роки на чужині. Анжеросудженськ, Омськ, Якутськ, Магадан. Ці страшні місця на карті колишньої Червоної імперії зла вона бачила власними очима.  Побувала вона в цих і інших населених пунктах, працювала на лісопереробному підприємстві, на добуванні золота, продавцем. Був випадок, коли близько 30 кілометрів довелося долати пішки горами й долами, пливти сибірськими річками в човні, літати літаком. Бувало, що снігові замети були в декілька разів більшими за зріст людини й тоді стежки пролягали серед стін зі снігу. Чоловік отримав вирок аж через півроку й також потрапив у холодний край у комуністичний табір.

Люди відморожували собі руки й ноги.

Подружжю Сліпеньких пощастило вижити в цих  жахливих умовах. Але навіть після звільнення їх не відпустили в Україну. Довелося ще деякий час жити й працювати в Сибіру.

За період їхньої відсутності батьки пані Тамари зістарилися й їм уже важко було доглядати за Галиною. Тому доньку подружжя Сліпеньких забрало на проживання до себе. А батьки ще й споруджували у Винниках для них будинок на вулиці Галицькій.

У 1956 році сім‘я нарешті повернулася у Винники. Радянські закони подеколи містили в собі парадокси. Бо пані Тамара, яка не мала судимості, повернулася зі Сибіру на півроку пізніше свого чоловіка, який за Україну відбув у таборі десятирічний термін. Та певні законодавчі акти більшовиків стали перепоною в поверненні подружжя разом додому. У 1958 році в них народився син Роман. Поступово життя налагодилося. Сліпенькі одними з перших придбали тоді телевізор, що було в ці роки рідкістю.

Працюючи на золотодобувному підприємстві, можливості прихопити цінного металу не мав ніхто. Бо охорона перевіряла всіх працівників дуже ретельно. Але люди винаходили інші способи покращити свій майновий стан. Наприклад, вставляли собі там золоті зуби або виготовляли золоті прикраси. Пані Тамара з чоловіком замовили собі золоті каблучки, але дуже масивні (подібні до гайок великого діаметру). І ці каблучки їм дозволили забрати зі собою.

У Винниках пані Тамара працювала в крамниці, в атальє з пошиву одягу. Разом із чоловіком  виховувала дітей.

Брат Федора Михайловича також вижив у  концтаборі. Але в Україну він уже не повернувся. Створив сім‘ю в Сибіру й там залишився жити зі своїми нащадками.

Бог відплатив щедрими й довгими роками пані Тамарі за всі її страждання, завдані московським тоталітарним режимом. З нагоди цього величного ювілею жінку прийшли привітати керівник відділу гуманітарної політики Винниківської міської ради Зоряна Корчовська, голова товариства політв‘язнів у Винниках Іванна Баран. Зоряна Корчовська щирими слова привітала Тамару Сліпеньку й від імені влади Винник побажала щастя, сил, здоров‘я, миру, родинного затишку.

Іванна Баран передала від товариства політв‘язнів ювілярці Почесну грамоту й подарунок.

«Я також двічі репресована й виселена, – хвилюючись, каже Іванна Баран. – Спочатку мене з рідними пограбували й депортували із Закерзоння. А згодом вже більшовицька влада виселила нас на Сибір. Коли нас у загратованих вагонах вивозили на страшну каторгу, то мені, 16-річній дівчинці, розривалося від розпуки й туги моє серце. Ця жахлива подія трапилася весною, коли все в нас вкрилося зеленими барвами, було дуже тепло. Через загратоване віконце я дивилася на святково вбраних людей, які йшли цього дня святити паски. Адже це було у Великодню суботу. А ми, не винні в жодному злочині, на довгі роки їхали в далеку й страшну чужину. Коли ми нарешті прибули на кінцеву станцію, то в Сибірі стояв лютий мороз. І розпач ще більше оволодів мною. За що мені була така кара? Якби не моя матуся, то я б зараз не була тут. Оглянувши дику місцевість, де ми мали відбувати заслання й тяжко каратись, я хотіла втопитися у криниці. Та матуся ціною великих зусиль і умовлянь стримала мене від цього страшного кроку. Бог урятував тоді мені життя, дав згодом добру сім‘ю, дітей, внуків. Але мені прикро за всі муки й кривди, які нам, українцям, завдали. І дуже прикро мені, що не збулася моя мрія здобути вищу освіту, добитися звершень у науці та мистецтві. Я дуже цього хотіла, але мою юнацьку мрію назавжди поховали польські шовіністи й московські комуністи. Вони своїми злочинними діями проти мене й моїх рідних не дозволили мені добитися того, чого я прагнула в юнацькі роки. Але я зовсім не нарікаю на свою долю, бо Бог нас усіх урятував. А скільки наших українців загинуло від рук польських бандитів на Закерзонні? А скільки наших українців загинуло в сибірських концтаборах? Вороги знищували українців цілими селами, цілими родинами! Коли загинула ціла родина, то й досьогодні їх немає кому згадати. Скільки нашої талановитої  молоді було знищено ворогами в роки цих репресій. Скількох відкриттів і досягнень не дочекалося людство через ці злочини! Якою б прекрасною, розвиненою й багатою була б наша рідна Україна, коли б нас не нищили й не вбивали вороги мільйонами. Коли б не нищили й не палили наших прекрасних міст і сіл»!

visnyk
ADMINISTRATOR
PROFILE
Володимир ГАВРИЛІВ

Дивіться також

Залишити коментар

Ваш email не буде опубліковано. Обов'язкові поля позначено *

Cancel reply

Останні новини