Віктор Кріпченко: «У Чорнобилі літали кулі. Невидимі»

Віктор Кріпченко: «У Чорнобилі літали кулі. Невидимі»

Відомий український кінооператор Віктор Кріпченко, син 91-річної винниківчанки-педагога Ганни Кріпченко,  розповів про роботу над унікальним документальним фільмом «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів». Пане Вікторе, фільм-репортаж про Чорнобиль відзначений багатьма високими нагородами («Золота медаль О. Довженка», Національна премія «Ніка», премії міжнародних кінофестивалів тощо). Його закупили понад 130 країн світу. Фільм увійшов до історії української та світової кінопубліцистики

Відомий український кінооператор Віктор Кріпченко, син 91-річної винниківчанки-педагога Ганни Кріпченко,  розповів про роботу над унікальним документальним фільмом «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів».

  • Пане Вікторе, фільм-репортаж про Чорнобиль відзначений багатьма високими нагородами («Золота медаль О. Довженка», Національна премія «Ніка», премії міжнародних кінофестивалів тощо). Його закупили понад 130 країн світу. Фільм увійшов до історії української та світової кінопубліцистики XX століття.
  • Додам найсвіжішу новину – в квітні цього року наш фільм «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» занесений ЮНЕСКО до Світової Спадщини. Сьогодні і дуже сумний, дуже болючий і радісний день одночасно. Я не можу повернути моїх друзів, побратимів, усіх, кого знімав, ким захоплювався, хто віддав своє життя, аби ми жили, народжували дітей, а вони нам онуків. Сумно і дуже боляче. Але вони прожили життя достойно й залишили Світу його Історію. Трагічну і величну одночасно. Кадри фільму – унікальні. Репортажна зйомка аварії на ЧАЕС залишиться в історії, багато поколінь зможуть дивитися, що відбувалося в Чорнобилі в 1986 році.
  • У ті часи інформацію замовчували. Як вдалося прорватися в Чорнобиль і показати те, що там відбувалося відразу після трагедії з епіцентру катастрофи?
  • Команда «Укркінохроніки», в якій я працював, виїхала на станцію 14 травня 1986 року. Майже сто днів ми працювали над зйомкою роботи пожежників, енергетиків, військових, дозиметристів і атомників, які ліквідовували наслідки вибуху на ЧАЕС.Те, що там сталося, вже не можна було приховувати. Тому знімальну групу й допустили до станції.
  • Вирушаючи в Чорнобиль, ви знали про загрозу для життя?
  • Знали. Але спрацював професійний інтерес. Про небезпеку не думали. Ми намагалися потрапити на місце і зняти аварію на плівку, щоб дати можливість усім бачити, що там відбувається. Кулі не літали. Але в нас влучали «невидимі кулі» у вигляді радіації. Пригадую, коли наблизився до розваленого реактора, права рука почорніла. Я на себе не зважав… Використовував усі можливості, щоб зняти цікаві кадри. Проходив «золотим коридором», що аж світився від радіації, між реакторним блоком і блоками управління. Там через віконечко я зняв зблизька сам реактор.

Було багато цікавих кадрів… Між станцією і Чорнобилем розташовувалося село Копачі. Я там не побачив тіней, дуже світило сонце. Цей кадр у фільмі вийшов сірим, безликим… Таким, яким був насправді на фоні трагедії. Ще один шмат плівки видався особливо завуальованим – не мав чітких кольорів. Багато років після трагедії цей кадр використали в іншому фільмі, але за допомогою комп’ютера додали кольорів – біле стало білим, чорне – чорним. Краса неймовірна, а правда вийшла брехлива до безтями. І відчуття зовсім інші. В нашому фільмі відчуття більшої правдивості відзнятого.

Наш режисер Володимир Шевченко був за першою освітою агрономом. Тому він добре знав, що таке радіація. Він розумів, що потрібен ще один оператор, бо могло трапитися різне. І воно трапилося…

28 червня мене забрали з Чорнобиля в лікарню в Київ, сказавши, що маю начебто двостороннє запалення. Я цього не відчував. Місяць я лікувався. І знову поїхав на ЧАЕС. Поки мене не було, знімали Володимир Таранченко і Володимир Шевченко. Починався фільм кадром, де був банер «Місце подвигу – Чорнобиль», а завершувався також банером із написом – «Щасливої дороги». На цей останній кадр поклали інші слова: «І ще багато мине часу, коли це просте побажання отримає первозданний зміст».

  • Коли фільм був готовий? Невже владу все влаштовувало чи якісь кадри вирізали?
  • Четвертого жовтня фільм здали. За процедурою, спочатку фільм приймали, потім його цензурували. Так от, до нього мали 156 зауважень. У монтажному листі (фільм записаний словами) були правки практично на більшості сторінках. Не сподобалися моменти, де в кадрі була людина не повністю в захисному одязі, дуже близько до реактора. Була вимога замінити слова «ядерна кухня» на «біда» і не інакше, бо так говорив Горбачов. Ну і багато інших правок.
  • Невже виправляли увесь фільм?
  • Було знято 20 тисяч метрів плівки, а у фільм увійшли усього понад тисячу метрів. Володимир Шевченко планував на матеріалі, який не використали, створити ще фільми.

Склалося так, що в лютому 1987 р. Шевченко був при смерті. А я поїхав у Кремль, щоб пояснити, що крім нього ніяких виправлень ніхто вже не зробить. На ранок мені видали дозвіл на його показ. Щоправда, попросили трішки зачекати, поки закриють реактор, щоб ми дозняли це. 2 грудня завершальні кадри були готові. Фільм вийшов у люди. Єдине, з чим погодився Шевченко, – викинути зі стрічки виступ Кобзона. Бо Микола Олялін, який озвучував фільм, сказав: «Або я, або Кобзон». Команда у нас була чудова. На жаль, живих нас залишилося тільки троє. Поховали й мою камеру, бо набрала багато радіації… Ми відчували радіацію на смак і запах. Загалом бачили багато фактів безпечності щодо захисту здоров’я людей.

  • Як рідні сприйняли те, що ви поїхали працювати в Чорнобиль?
  • Я добровільно туди поїхав. І головним було бажання показати людям правду. А от рідним нічого не казав. Я відправив дружину з дітьми до мами до Львова. Потім вони поїхали до її батьків. А я, коли приходив на кілька годин додому, то знімав в коридорі увесь одяг і клав у мішок. А тоді вже заходив у хату. Я і Володя Таранченко ходили буквально від стінки до стінки… Наступного року (1987) я не працював, а лікувався. Думаю, трішки допомогла мені відновити здоров’я поїздка в Нікарагуа.
  • Після трагічного 1986-го ви були коли-небудь у Чорнобильській зоні?
  • Один раз. На початку 2000-их років. Треба було політати над зоною, над реактором. Оскільки за один заліт можна зняти тільки один план, то операторів було двоє. Я знімав ручною камерою, для цього зняли дверці літака. Тоді мені стало погано, я ледве встиг відкинутися на підлогу. І більше там не був. Коли їхав, дуже хотів побачити село Копачі. Але ми проїхали від Чорнобиля до станції, і я його не побачив. Виявилося, що всі хати поховали – вирили ями і загорнули туди будинки. Я не знаю, чи є в світі така історія, де б хоронили село…
  • Ви з учительської родини. Батько був директором школи, мама – вчителькою. Молодший брат – військовий журналіст, пройшов Афганістан. Ваші сини воювали на Сході України.   
  • Так. Горджуся своєю сім’єю та синами. Обидва сини були в АТО відразу після Майдану. Юрко воював під Луганськом, осколком йому прошило бронежилет. Іван був сапером під Дебальцево. Також висипалися кулі з його бронежилета. Патріоти й достойні люди.
  • Як вам Винники?
  • Змалку подобалося це містечко. Коли я був дитиною, ми жили в Гаях, Верхній Білці. Коли їхали зі Львова Винниками, то милувався місцевими краєвидами. І зараз це містечко гарне й затишне. Незабаром планую сюди навідатися.

Розмовляла Лариса КУБСЬКА

Довідка. Кріпченко Віктор Іванович (10. 07. 1948, Львів) – український кінооператор. Член Національної спілки кінематографістів України. Лауреат Державної премії СРСР (1989), Національної премії України ім. Т. Шевченка (1993).

Закінчив операторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (1974). З 1974 до 1995 р. – оператор “Укркінохроніки”.

Зняв стрічки: «Про дружбу співа Україна» (у співавт.), «Україна сьогодні» (1974), «Суперкубок» (1975), «Сад повен сонця» (1976), «Олександр Бойченко» (1976), «Вогні Придніпров’я» (1976, у співавт. ); диплом Х Всесоюзного кінофестивалю, Рига, 1977), «Радянська Україна. Роки боротьби і перемог» (фільми 1 та 3-й: «Початок шляху» (1974), «Шлях звершень» (1977)), «Цей важкий ручний м’яч» (1976), «Вірність» (1978), «Вишивки краса нетлінна» (1980), «В’ячеслав Павлович Губенко, хірург» (1980), «Марія з Малої землі» (1980, у співавт.), «Живи, людино» (1980, II Приз XIV Всесоюзного кінофестивалю, Вільнюс, 1981), «Слухайте, слухайте Бетюка!» (1981), «Не чіпай мене!» (1981), «Яка Марія без Івана» (1981), «Монолог матері» (1981), «Нестаріюче серце поета» (1982); “Чорнобиль. Хроніка важких тижнів” (1986, у співавт.), «Липневі грози» — дилогія: «Страйк» (1989) і «Викид» (1991, у співавт.) «Невиданий альбом» (1991), «Оглянься з осені» (1992), «До отчого порогу» (1997).

visnyk
ADMINISTRATOR
PROFILE

Дивіться також

Залишити коментар

Ваш email не буде опубліковано. Обов'язкові поля позначено *

Cancel reply

Останні новини