Цьогоріч виповнюється 85-та річниця від того часу, коли московський режим здійснив в Україні Голодомор.

Протягом 1932-1933 років в Україні від голоду в страшних муках загинуло до 11 мільйонів українців. Зараз нам дуже важко усвідомити або зрозуміти цю грандіозну, безмежно жорстоку подію людиновбивства. Як могло так трапитися? Хто зміг придумати чи спланувати та втілити в життя такий жахливий план винищення людей муками від голоду?

Дуже багато часу минуло від цих трагічних подій, але ще й зараз живуть люди, які врятувалися тоді, у 1932-1933 роках. Є такі серед нас, у Винниках.

Одна з них – Катерина Михайлівна Івахненко, якій у січні цього року виповнилося 90 років.

У розпал Голодомору та колективізації їй було всього п‘ять рочків. Але жінка й досі пам‘ятає страшні картини цього неймовірно жорстокого й доведеного до якогось незрозумілого людській психології масштабного людиновбивства.

Катерина Михайлівна пам‘ятає, що безліч людських тіл валялися навкруги. Куди б вона не йшла – всюди були людські трупи. Також серед них були ще живі люди, які тихо помирали, не маючи сил порухатися чи щось сказати. Сталінський режим зумів перетворити тоді людей із допомогою голоду й виснаження у безвольних людиноподібних роботів, які снували туди й сюди. Тоді на Великій Україні, здавалося б, зникло поняття добра й зла. Від виснаження люди вже не відчували ні болю, ні жалю, ще живими вони вже перебували за межею цього світу.

Того, що там відбувалося на початку 30-их років минулого століття, нам сьогодні годі зрозуміти, а, тим паче, пояснити. Можна лише твердити, що там панувало зло, а приходило воно до тамтешніх людей в особах російських окупантів і їхніх місцевих посіпак, огидних зрадників. Ці зрадники ціною життя своїх співвітчизників викуповували собі в московського окупанта право жити, нічого не роблячи, а тільки допомагаючи московитам грабувати й знищувати своїх людей. Але навіть серед тодішньої темряви більшість тамтешніх українців залишалися справжніми християнами, намагалися допомагати один одному, ділилися при нагоді навіть із незнайомими людьми шматком хліба чи ковтком молока.

«Дорослі намагалися перш за все врятувати нас, дітей, тому я й вижила тоді, – розповідає Катерина Михайлівна. – А мої батьки, дідусь і сестричка померли голодною смертю. Ось так Голодомор зробив мене сиріткою. Залишилися ми з братиком і ще однією сестричкою на руках у моєї бабусі Милодори, яка водила мене за ручку різними селами. Бабуся просила в людей милостиню, вказуючи на мене. Мовляв, залишилася сиріткою. І люди допомагали, хто чим міг».

Інколи маленька Катерина разом із братом вибиралися за сорок кілометрів, до родичів (в село Лихачів). Діти туди йшли протягом двох діб. Дорогою просилися на ночівлю до незнайомих людей, ранесенько продовжували свою мандрівку. Рідні приймали їх і також допомагали усім, чим могли. Нагодувавши малюків, давали їм на дорогу ще продуктів й  відпроваджували знову додому. І так малесенькі діточки мандрували одні, посеред мільйонів смертей і жахіть, які сотворила з українцями окупаційна московська влада. Завжди пам‘ятаймо про це, бо московська пропаганда робила й робить усе, щоб навіки стерти в пам‘яті українця про цей свій злочин.

Коли більшовики побачили наслідки своїх діянь на Україні, то почали поступово зупиняти подальше розростання цієї рукотворної пошесті. У тих, хто зумів вижити, вже перестали відбирати залишки харчів. Для дітей влаштовували дитячі садочки, де малюків підгодовували. Узяли в такий дитячий садочок і маленьку Катерину. Діти поступово почали працювати в колгоспі, за це їм давали харч. Трішки вчилися в школі, трішки працювали й так росли.

Але на Україну насувалася нова біда – розпочалася Друга світова війна. Два тоталітарні злочинні режими – гітлерівській і сталінський – зійшлися на нашій землі, сіючи смерть й руїни.

Катерина Михайлівна була ще дитиною, коли в їхній хаті з‘явилися німецькі автоматники й забрали її зі собою. Українську молодь тоді, у 1942 році, відправляли на роботу в Німеччину. Її, дівчинку-підлітка, разом із двоюрідною сестричкою завели у збірний табір, де було багато юних українців. Далі їх всіх посадили в товарняки без лавок і столів і повезли в Німеччину.

«Після приїзду мене з іншими українцями розподілили на роботу  у виробничий цех, у якому виробляли дрібну промислову продукцію (віники, пензлики для фарбування тощо), – продовжує розповідь Катерина Михайлівна. – Я пам‘ятаю, що це було німецьке село Барбіс, ми жили в приміщенні над виробничим цехом. Але через певний час власника цього виробництва забрали в армію й усе без нього зупинилося. Тоді нас усіх забрали до різних бауерів – господарів, які займалися сільським господарством. І так ми там працювали до приходу американців. Я мала можливість виїхати в Америку, але була ще підлітком, у житті ще не розбиралася. Тому й повернулася в Україну. А вдома застала біду й руїну. Навіть наша хата під час війни згоріла! Я застала вдома лише голі стіни, бо дах було знищено вогнем. Там мені місця вже не було. А в Німеччині я перебувала разом із дівчиною, яка походила з Тернопільщини.

Ми підтримували зв‘язок, і вона мені повідомила, що в них працює маслозавод і там можна знайти роботу. Так я перебралася на Західну Україну. Працювала на згаданому підприємстві, мала певний заробіток. Згодом моя подруга вийшла заміж і перебралася жити у Винники. Покликала й мене. Тут вона працювала на тютюновій фабриці й допомогла влаштуватися туди й мені. Згодом вийшла заміж. Мій чоловік Павло Йосипович Івахненко, 1927 року народження, походив із Сумщини. Також набідувався в молоді роки. Його старшого брата забрали на війну, де він склав свою голову. Мого чоловіка також забрали на війну. Але їх відправили боротися з Японією. Та через певний час і там усе закінчилося. Жили ми у Винниках дуже бідно, в нас нічого не було. Нам дали одну кімнатку в хаті-мазанці, де перед цим жили поляки. Поляк із сім‘єю виїхав на свою Батьківщину. Отож, для одягу мій чоловік збив із дошок шафу, а більше практично нічого не було. Щоб якось доробитися, чоловік записався на курси водіїв. А проходив їх у Львові. У ці роки було дуже важко добиратися до Львова, то він придбав велосипед. І уявіть, як нам із ним було прикро, коли цей ровер у нього поцупили! Та життя продовжувалося. Заятрилися страшні духовні рани, які люди пережили під час Голодомору й війни. Підростали діти. Мій чоловік почав працювати водієм у місцевому радгоспі. Я працювала на тютюновій фабриці, згодом на заводі із виготовлення виробів із пластику. Виховали ми двох дітей – сина й доньку. Дочекалася я онуків і правнуків (чоловік відійшов у вічність у 2002 році). І так мені Бог дає жити й далі».

Довідка «Винниківського Вісника»: Катерина Михайлівна Івахненко, 07.01.1928 року народження (село Носовка, що в Чернігівській області. Дівоче прізвище – Шаулко. Мама – Агафія Шаулко, батько – Михайло Шаулко (обидвоє померли від голоду під час Голодомору).

Отож, пам‘ятаймо, що робили з нашими пращурами різні окупанти. Милосердя до наших людей вони не мали. Тільки нищили й грабували.