Ця історія – позитивний приклад того, як звичайна винниківська родина Струків успішно бореться за повноцінне життя свого малюка.

Рік тому винниківчанка Людмила тільки мріяла про те, щоб її маленький синочок Данилко почав чути. Сьогодні, 5 липня, ми зустрілися на дитячому майданчику на вул. Кільцевій. Малюк, якому 2 роки 5 місяців, бавиться між діточок – впевнено їде на велосипедику, гойдається на гойдалці, контактує з дорослими, встигає пожаліти хлопчика, який плаче…  І навколо нього – безліч звуків, а не цілковита тиша, як раніше.

«Привіт», – кажу. І малюк по-компанійськи простягає свою долоньку. Щоправда, мовчки. Але дивиться веселими оченятами. Помітивши, що хочу сфотографувати, дразниться, відвертаючись і ховаючись. Це така своєрідна гра – мовляв, так просто не буде, хочеш знимку – треба докласти зусилля…

Поки спілкуємося з мамою, спостерігаю за Данилком – жваве, доброзичливе, комунікабельне  дитятко, яке радіє усьому навколо.

Він, наразі, знайомиться зі світом. Під деревом, де нападали вишні, справжній клондайк для метеликів. Данилко тішиться їм, хоча спочатку хвилюється, чи не вкусять. Почувши від мами, що вони літають, а не кусають, оглядає яскравих метеликів, показує нам, які вони гарні, з радості плескає в долоні…

За вушками в Данилка  пристрої. Як каже Людмила, «електронне вухо». Воно допомагає малому чути.

…Родині Струків довелося чимало пережити, пройти через важкі випробування, забути про себе, діяти задля того, щоб їхній синочок почув звуки навколо себе, повноцінно жив, як усі дітки.

…Біда прийшла в сім’ю неочікувано. «Коли Данилку було одинадцять місяців, ми помітили, що він занадто спокійно реагує на голосні звуки, – розповідає мама Людмила. – Поїхали в лікарню й почули діагноз – двобічна сенсоневральна глухота 4 ступеня. Щоб його підтвердити чи спростувати, звернулися у Київський лор-інститут. Столичні фахівці сказали те саме: допомогти дитині можна, якщо зробити операцію з вживлення кохлеарного імпланта. І потрібна ця операція до трирічного віку. Вони рекомендували оформити інвалідність, здати аналізи і стати на державну чергу. Спочатку ми не могли усвідомити, що Данилко зовсім не чує, були в розпачі. А далі активно взялися за збір коштів. Ми стали на чергу в квітні 2017 року і були під номером 349. Черга просувається, але повільно. Зараз ми  № 203. Тобто, якби ми просто чекали своєї черги, ще б і досі Данилко не чув би».

Батьки взялися збирати гроші на імплант. Чоловік їздив на заробітки, допомагали прості люди, громада, але цього було замало. Вирішальну роль зіграв німецький благодійний фонд, звернувшись до якого Струки змогли придбати систему  імплантаційного слухопротезування значно дешевше, аніж в Україні.

«У Луцьку Данилкові зробив операцію професор Борис Миронюк, – каже Людмила. –  Безкоштовно. Син намучився, бідолаха, бо – алергічна дитина, операція тривала шість годин. У внутрішнє вушко вживили магнітний чіп і підвели електроди. Слуховий апарат просто підсилює звук, а мовний процесор передає інформацію відразу в мозок… Перший місяць після операції був найважчим.  Після підключення апарату загоювалися рани, він був збентежений, не міг спати. Після операції минуло три місяці. Ми ще знаходимося в процесі підключення. І триватиме він орієнтовно ще три місяці. Але зараз усе добре. Данилко чує на відстані 5-6 метрів. Чує все, але ще не розуміє, що ті звуки означають. Багато пояснюємо, вчимо, займаємося з сурдопедагогом. Це потрібно, адже мовний розвиток наразі на рівні піврічної дитини. Реабілітація триватиме не один рік. Звичайно, з «електронним вушком» Даня не зможе займатися футболом чи боксом, але зможе повноцінно чути й обирати заняття до смаку».

Родина шукає можливості для занять хлопчика плаванням – для цього потрібні спеціальні засоби для «електронного вушка», як-от аквачохли та ін. Батьки планують віддати Данилка в дитячий садочок, вірять, що до шести років   хлопчик освоїть всі звуки і мову й не буде відрізнятися від своїх однолітків.

«Якщо є хоч найменший шанс, на перший погляд, навіть нереальний, треба старатися його не упустити, – радить Людмила іншим батькам. – Бог допоможе. І світ не без добрих людей. Ніколи не варто впадати у відчай. Треба боротися. Якщо є дітки, які мають смертельні недуги і їх не можна врятувати, треба старатися хоча б полегшити їхнє життя. Люди мають страшні біди. Я це розумію. У нашого сина невиліковна хвороба, але ми акумулювалися й стараємося зробити усе для того, щоб його життя було практично повноцінним».