Сім’я Шевякових живе у Винниках не так давно. Микола отримав тут квартиру від Міноборони.  За кілька років встигли зробити чимало добрих справ для нашого міста. На їхньому рахунку – ідеї та їх втілення в реальні об’єкти – підвісний дитячий майданчик на території дитсадка, нетиповий ігровий майданчик на вулиці Кільцева, який зробили гуртом із мешканцями із допомогою  Винниківської міської ради. До них часто звертаються за консультаціями інші громадські активісти, які також хочуть зробити цікавинки для дітей.

Багата на ідеї, енергійна та непосидюча Євгенія, яку вагітні жінки часто називають феєю через те, що допомагає порадами й практичними рекомендаціями щодо вагітності, пологів, раннього розвитку дітей, – засновник і тренер Сімейного центру «Кульбаба», слінгоконсультант, тренер з плавання, громадська діячка. Головне для 33-річної жінки це те, що вона – кохана дружина й активна мама двох симпатичних малюків – Івана, якому 4,5 роки (подібний до мами) і однорічного Євгена, який копія 35-річного татуся Миколи. Мають вони і спільне захоплення – гори. А початок цього захоплення – одночасно трагічна й романтична історія.

Важке поранення Миколи під час військової операції в Іраку

Микола – син військового, вирішив також стати військовим. У 2001-2005 роках служив в  армії. У 2004-2005 роках брав участь у військовій операції в Іраку в складі 72-го окремого батальйону.

Розповідає про себе без деталей, стримано й тільки те, що можна озвучувати. «Дев’ятого січня 2005 року мене було важко поранено, – згадує події тринадцятирічної давності. – Я підірвався на фугасі. Тоді загинуло дев’ять військовослужбовців. А мені пощастило, хоча живого місця на мені не було. 128 осколків. П’ять переломів, опіки 3-2 ступеня, розрив обох очних яблук, барабанних перетинок… Відвезли в Багдад у польовий госпіталь. Там я пробув п’ять діб у реанімації. З Багдада перевезли в Басру, а звідти – літаком у Німеччину у великий американський госпіталь. Там мене лікували місяць, зробили чотири важких операції. А потім ще десять місяців пролежав у госпіталях різних міст України… Звичайно ж, довелося звільнитися з армії… Група інвалідності».

Євгенія запросила Миколу на побачення, а він прийшов, щоб пояснити, що не зустрічається з одногрупницями 

Непростий поворот життя чекав на Миколу в 23 роки.  Зрозуміло, що було питання: чим займатися після поранення? За станом здоров’я вибір мав обмежений – можна було задіяти себе в гуманітарній сфері.  І Микола пішов вчитися на психологічний факультет університету Франка. Вступила сюди на магістратуру й Женя, яка до того вчилися на заочному відділенні.

«Микола був старостою групи, – розповідає жінка. – І в групі вчилися майже всі дівчата. Я сама запросила Миколу на побачення. Він прийшов із великим букетом квітів і наміром сказати, що не зустрічається з одногрупницями. Але не сказав. Ми почали зустрічатися, хоча тримали це в таємниці. Розповіли тоді, коли отримали дипломи».

Весілля під дощем

Процес одруження в Шевякових тривав півроку. Євгенія розповідає, що в лютому 2012 року вони розписалися. А далося їм це нелегко. Спочатку пішли подавати заяву у Львові, але там ця процедура виявилася дорогою (на той час 800 грн), і їм порадили розписатися у Винниках. Заплативши усього 86 копійок за послуги, стали чоловіком і дружиною. У липні вони взяли шлюб у Києво-Печерській лаврі. Поїхали туди поїздом. Тільки удвох. Чому саме в Київ? Бо там працював друг ще по Іраку – капелан їхнього батальйону.

А от вже після цього (наприкінці липня) було весілля. Незвичне, але таке, яке молоді люди самі захотіли. Два дні Женя і Микола святкували важливу життєву подію разом із п’ятдесятьма гостями на природі в урочищі Тустань. Ночували в наметах, місили болото, бо два дні падав дощ, готували їжу на вогні, грали в пейнтбол, волейбол. Підтримали таку ідею влаштування весілля і батьки, знаючи погляди на активний відпочинок молодої пари.

«Було досить холодно, – згадує Євгенія. – І гості за півдня випили половину спиртного, яке ми приготували на два дні. Ми відправили гінця, щоб докупив. У результаті все те, що докупили, в нас залишилося до сьогодні, хоча минуло шість років – двічі були хрестини, поминки, дні народження».

Гори допомогли відновити втрачене в Іраку здоров’я й зміцнити стосунки

Пара  зустрічалася майже два роки. Тоді молоді люди й почали займатися альпінізмом. Женя жартує: «Микола пішов за принципом: «Хочеш перевірити дівчину на профпридатність, піди з нею в гори».

А от для Миколи заняття альпінізмом були необхідністю, щоб відновити втрачене здоров’я. Лікарі сказали чоловікові, що зробили все, що залежало від медицини. Але права нога не працювала, протезоване коліно… Микола не падав духом і шукав шляхи покращення свого стану. Почав із того, що багато ходив з паличкою по місту. Потім друзі витягли його в Карпати.

У це складно повірити, але взимку Микола, маючи коліно-протез, зумів піднятися на Говерлу.  І це був тільки початок. Мужній чоловік впевнений, що саме гори допомогли йому відновитися.

І це непросте заняття альпінізмом стало їхнім спільним захопленням, яким вони не забарилися поділитися зі своїми малюками. Старший Іван був взимку на Говерлі, коли мав рік. А молодший – коли мав два місяці.

Спільні заняття єднають родину, в якій найважливішими вважають довіру, повагу і підтримку.

«Маю золотого чоловіка, гріх жалітися, – стверджує Євгенія. – Він завжди допомагає, займається дітьми, підтримує в усьому, що я починаю. А ідей у мене багато. Не відмовляв, коли я пішла вчитися в інститут фізкультури, коли була вагітна, щоб мати можливість вчити діток плавати. Майданчики для дітей також робили разом. І зараз люди нам дякують, радяться… Ми навіть не сваримося. Бувають, звичайно, якісь непорозуміння. Я можу образитися, бо емоційніша. Але Микола підійде, обніме, скаже, що любить і нема чого ображатися. І все нормалізується».

Обоє вважають, що різні дрібниці не варті того, щоб на них витрачати час. Вони це мали нагоду зрозуміти. Микола – перебуваючи на волосині від смерті в Іраку, Женя – в горах, коли загинули двоє альпіністів, а вона не знала хто, думала, її чоловік. От такі моменти є визначальними. Допомагають усвідомити справжню цінність життя.

На завершення розмови кажуть: «Ми щасливі, активні, спортивні й  усім цього бажаємо».