Сьогодні, 12 листопада, виповнилося б 89 років правозахиснику, поету й учаснику визвольних змагань Зеновію Красівському.

Його життя – це неймовірні страждання, муки, боротьба за Україну, за нашу державність, мову, церкву.

Зеновій Красівський народився 12 листопада 1929 року в селі Витвиці, що на Івано-Франківщині. У 1948  році більшовицькі кати вивезли його родину в Казахстан. А Зеновію пощастило втекти й залишитися в Україні. Він мужньо боровся з московськими окупантами в лавах УПА, довго переховувався.

Цікаво, що дуже довго його переховували патріоти у Винниках. Поблизу Винниківського озера, в одному з господарств, йому викопали землянку під скиртою сіна, яка слугувала йому прихистком декілька років.

Та все ж його було заарештовано, 21 день безперервних катувань і допитів. Загалом майже 21 рік таборів і тюрем.

Та Зеновій Красівський не зламався, жодного разу не пошкодував, що став на шлях боротьби за рідну Україну. Його життя московські кати буквально знищили, він зазнав у житті тільки катувань, побоїв, неволі, тяжких мук. Але жодного разу не зійшов із тернистої стежини боротьби, не видав жодного побратима.

Вороги замкнули українського героя в найстрашнішій тюрмі СРСР – «Володимирському централі». Перебуваючи там протягом 1968 – 1971 років, Зеновій Красівський не лише не зламався, а творив високоякісну поезію, яку згодом світ побачив у збірці «Невольничі плачі». Його твори таємно переправили в Лондон (Англія), де й видали згадану збірку.

«Донині важко збагнути, як ми вистояли, – згадував про пережите ним  Зеновій Красівський. –  У своєму патріотизмі, у своєму націоналізмі, аби не зрадити Ідеї, аби не заплямувати Честі учасника святої боротьби! З подивом дивлюсь на себе, того шмаркача, який в руках таких досвідчених катів не назвав жодного прізвища, жодної явки, жодної хати. Після безперервних допитів і катувань мене кинули, як лантух, в машину, з машини – в підвальну камеру на Лонського. Я довго був там, де сонце ховається за обрій і більше не виходить. Мене арештовували в 1949-му, 59-му, 67-му, 80-му роках».

Окупанти знищили його сім‘ю, родину, зруйнували його життя. Але Бог дав йому дочекатися Незалежної України. А відійшов у вічність цей герой у вересні 1991 року в місті Моршин, що на Львівщині.

Зеновій Красівський також був учасником протестної акції на Червоній площі у Москві за відновлення УГКЦ і членом Української Гельсінської спілки.

А скільки мільйонів безіменних героїв залишилися навіки у московських катівнях, у вічній мерзлоті, у тайзі! Пам‘ятаймо про них.

І не даймо себе вкотре обманути, повіривши в  московські казочки про добре життя в СРСР, про братів-росіян. Як це було вже неодноразово. Бо від них годі сподіватися милосердя. Вони й зараз рвуться нас різати, вбивати, грабувати, катувати, вивозити в Сибір. Будьмо ж пильними й обачними. Бо Україна в небезпеці. І життя та подвиг Зеновія Красівського застерігають усіх нас від помилок минулого.

Фото з архіву «Винниківського Вісника».