Назвавшись уродженцем Винник, відомий діяч Конгресу вільних українців з Канади урятував своє життя

Назвавшись уродженцем Винник, відомий діяч Конгресу вільних українців з Канади урятував своє життя

Цьогоріч відійшов у вічність один із чільних діячів СКВУ з Канади Степан Горлач. Ця людина з‘явилася на світ 1921 року на Мелітопільщині. Він із родиною пережив Голодомор 1932-1933 років. Батька пана Степана у ці страшні роки репресій двічі заарештовували. Згодом він безвісти пропав. Маленький Степан переїхав до батькового брата в Ялту, де довгий час проживав.

Цьогоріч відійшов у вічність один із чільних діячів СКВУ з Канади Степан Горлач. Ця людина з‘явилася на світ 1921 року на Мелітопільщині. Він із родиною пережив Голодомор 1932-1933 років. Батька пана Степана у ці страшні роки репресій двічі заарештовували. Згодом він безвісти пропав. Маленький Степан переїхав до батькового брата в Ялту, де довгий час проживав.

У 1941 році його забрали в армію, а в 1942 році він потрапив у полон. У 1948 році переїхав у Канаду, де здобув освіту в Торонтському університеті. Багато років працював на різних роботах, викладав. Степан Горлач був одним із найактивніших українських діячів у Канаді, займався громадсько-політичною та літературною діяльністю.

Після завершення Другої світової війни московські більшовики намагалися повернути всіх мешканців своєї імперії, які від їхньої страшної дійсності розбігалися світом, немов мурашки. Бездарні червоні маршали й генерали загнали під німецькі кулемети в роки війни десятки мільйонів своїх громадян. І після війни Сталіну вкрай необхідні були нові раби, для рабської праці в колгоспах і «свіже гарматне м‘ясо» для здобуття Московією нових територій. Але люди, які пережили Голодомор і сталінські репресії, робили все, щоб залишитися у вільному світі. Ніхто з них не хотів знову потрапити до московського пекла. Не мав наміру повертатися до московської катівні і Степан Горлач.

За умовами угоди Сталіна, Черчіля та Рузвельта, всіх радянських громадян примусово повертали під владу Москви. Така угода стала причиною страшної різанини, яку вчинили сталінські посіпаки. Бо після того, як їм видавали втікачів із радянського пекла, багатьох із цих людей замордували ще на території радянської зони окупації в Західній Європі. Рахунок страчених ішов на десятки тисяч. Утікачі з СРСР масово заподіювали собі та своїм дітям смерть, щоб знову не потрапити в руки московських садистів. І тоді американці та англійці спам‘яталися й припинили насильно видавати людей московській владі. Але це трапилося  надто пізно, бо десятки тисяч людей радянськими людожерами вже було замордовано.

На щастя, зовсім інша ситуація тоді склалася з вихідцями із Західної України, Західної Білорусії, Прибалтики. Демократичні  держави світу не визнавали таких людей радянськими громадянами й вони мали право самі обирати собі долю. Зрозуміло, що більшість із них вибрала вільний світ. А дуже багато українців-східняків також вимушено називали себе галичанами, щоб лише не потрапити до рук сталінських катів. І серед них був тоді ще дуже молодий Степан Горлач, який пережив і був свідком усіх жахіть радянської дійсності першої половини минулого століття.

Щоб урятуватися, він попросив свого доброго товариша зі Львова Ярослава Соколика допомогти йому переконати членів переглядової комісії в тому, що він є галичанином. Спершу друзі задумали видати пана Горлача за львів‘янина. Але для цього потрібно було вивчити дуже багато інформації про саме місто, звички його мешканців. Тому варіант із «львів‘янином» довелося забракувати. Ось після цього Ярослав Соколик і запропонував Степанові Горлачу сказати, що він уродженець Винник. Пан Соколик із сім‘єю жив у Львові – неподалік теперішнього дріжджового заводу. Як розповіла його родичка, пані Ліда (вона є донькою одного з очільників Народного Руху України Михайла Бойчишина, який безслідно зник понад чверть століття тому, а її бабуся – рідна сестра Ярослава Соколика), хата Соколиків була останньою перед дріжджовим заводом. Зараз у цьому місці розташоване відоме майже всім винниківчанам кафе «Підгори». Пані Ліда також розповіла, що до 1939 року ця територія належала не до Львова, а до Лисинич. І в метриці про народження пана Ярослава Соколика було вказано місце народження – Лисиничі.

Пан Ярослав Соколик у дитячі та молоді роки неодноразово бував у Винниках на відпочинку і добре знав наше місто. У згаданий період Винники й справді були дуже маленьким містечком. І пан Соколик детально розповів Степанові Горлачу про тодішні Винники і його мешканців.

А на переглядовій комісії Горлач переконав радянських представників у тому, що він є уродженцем наших Винник. І тоді саме ця обставина врятувала йому життя.

Згодом у своїх творах Степан Горлач розповів світовій спільноті про всі жахіття сталінського Голодомору в Україні.

Коли наша держава стала незалежною, то Степан Горлач разом із ще одним канадським українцем обійшли Україну пішки зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь та висадили тисячу дерев. Так  безкорисно й натхненно ці люди любили свою країну.

І Степан Горлач, і Ярослав Соколик дуже багато доклалися до того, щоб нашу державу було визнано в світі. І величезна заслуга цих людей в тому, що саме Канада першою визнала нашу незалежність.

Дуже цікавою й захоплюючою й, водночас, трагічною є доля пана Ярослава Соколика та його сім‘ї. Ще маленьким він був пластуном. На посвяченні в пластуни його з маленькими друзями  благословив сам Митрополит Андрей Шептицький. Маленький Ярослав мав декламувати віршик, але розхвилювавшись, не зміг цього зробити. Тоді Митрополит, бачачи хвилювання дитини, дав йому цукерочку. Коли хлопчик заховав цукерку в кишеню, то Андрей Шептицький поцікавився, чому він не з‘їв її. Дізнавшись, що малюк має намір пригостити свою маму, він дав йому ще одну цукерку. І цю зворушливу історію пан Ярослав згадував усе своє життя.

Також пан Ярослав захищав Україну в складі легендарної дивізії «Галичина». Через брак років його не взяли в українське підпілля, тоді він дописав собі декілька літ і таки добився того, щоб стати дивізійником. Після всіх боїв і поневірянь, він потрапив до англійців, був водієм у керівника гуманітарної місії в Австрії. І ця служба була для нього дуже важкою, бо йому доводилося відвідувати разом зі своїм керівником радянську зону окупації. Зі слів рідних пана Ярослава, кожну поїздку до червоних він переносив дуже важко, адже його могли б затримати чи вбити, бо для них жодних законів і норм ніколи не існувало. Та все обійшлося. Керівник місії порадив Ярославу Соколику після війни переїхати до Канади, бо там, із його слів, була перспектива для розвитку й кар‘єрного зростання.

У 1948 році пан Ярослав переїхав до Канади, здобув там інженерну освіту. Займався футболом, був чемпіоном провінції Онтаріо, Східної Канади. Працював на високих посадах у різних фірмах – інженером.

На промисловій виставці у Швейцарії винахід пана Ярослава Соколика (конвеєр для завантаження вугілля на кораблі) представляв Канаду.

Одружився у 1955 році з українкою Оксаною Бризгун, яка з‘явилася на світ у тодішній Чехословаччині в 1927 році (місто Гуменне).

Про історію родини Бризгунів також можна зняти багатосерійний пригодницький фільм. Адже її батьки з‘явилися на світ у Сибіру (місто Томськ), куди московський царський режим вислав її діда, полтавчанина Скорика, за боротьбу проти нищення України. Там батьки пані Оксани здобули медичну освіту. А згодом її батько став сподвижником Симона Петлюри. Його молодість проминула в боротьбі за Україну (був лікарем), а після поразки національно-визвольних змагань, сім‘я Бризгунів скуштувала гіркої емігрантської долі.

Ось такою непростою була доля мільйонів українців, які жили в роки окупації України різними загарбниками. Тому треба безкомпромісно боронити свою рідну землю, свою державу, свою Україну від зовнішніх ворогів і від внутрішніх (різних корупціонерів і шахраїв).

Якою б прекрасною була зараз наша Україна, коли не нищили б її сотні років наші вороги. Скільки наших людей було вбито впродовж усіх цих століть ворогами, скільки їх було вигнано-вивезено в Сибір, в Османську імперію, в Німеччину тощо. Скільки від рук наших катів загинуло геніїв, скільки серед них було науковців, поетів, співаків, інженерів-винахідників тощо. Скільки українці розорали землі на чужині, на різних континентах, скільки спорудили будівель у чужих для них країнах! Коли б це все вони робили для рідної землі, то Україна була б найпередовішою країною світу.

 

P.S. Цей матеріал підготовлено зі спогадів пані Оксани Соколик-Бризгун і її сина Всеволода, які в ці дні гостюють в Україні.

 

visnyk
ADMINISTRATOR
PROFILE
Володимир ГАВРИЛІВ

Дивіться також

Залишити коментар

Ваш email не буде опубліковано. Обов'язкові поля позначено *

Cancel reply

Останні новини