У грудні минуло три десятиліття з часу створення у Винниках молодіжного культурологічного товариства «Спадщина». Про його становлення та діяльність розповідає член товариства Галина СКРЕМЕТА:

• 4 грудня 1988 року в кав’ярні «Веселка» зібралося четверо друзів, щоб обговорити питання створення товариства. Одразу придумали назву «Спадщина» і на одній сторінці учнівського зошита написали план роботи. Згодом, коли «Спадщину» реєстрували у Львівському обласному відділенні Українського фонду культури, наша програма привернула увагу голови Фонду відомого поета Бориса Олійника. Він підійшов до нас і щиро побажав успіхів.

Одразу в грудні з’явились однодумці. Когось ми запрошували, а хтось, дізнавшись про товариство, приходив сам. До «Спадщини» вступило кілька львів’ян. Відвідали один із наших вечорів і захотіли стати членами товариства. «Спадщина» ніколи не була численною організацією, але при потребі до нас з радістю приєднувалося чимало молоді. До товариства горнулися школярі. Звучить забавно, то була малеча, яка хотіла якнайшвидше підрости, щоб «ходити на «Спадщину». Серед учасників товариства були випускники вишів і студенти, аспіранти і старшокласники, робітники і військові, банкіри та державні службовці.

На початках ми збиралися в кав’ярні «Веселка». Згодом нас запросила до Будинку культури директор Анна Михайлівна Сенчишин, надала кімнату і завжди, за будь-яких обставин, щиро підтримувала.

«Спадщина» була товариством дуже демократичним. Вносити пропозиції, подавати ідеї, робити зауваження мали право усі. Ми поважали один одного. Більше того, я б сказала, дорожили один одним. Товариство займалось поважними справами, проте на зборах і репетиціях завжди було весело. З нами траплялось багато смішних і навіть кумедних пригод. Досі при зустрічах саме вони згадуються найперше.

Товариство проіснувало кілька років. За той час нам вдалося дещо зробити. Саме «Спадщина» започаткувала Винниківський історико-краєзнавчий музей, висунула ідею заснування винниківської міської газети. Товариство відродило Шевченківські вечори.  Уже наш перший вечір «Свою Україну любіть», приурочений до 175-річчя Т.Г.Шевченка, мав небачений, як для Винник, успіх, просто таки приголомшив публіку. Ця подія засвідчила, що ми, самі того не плануючи, не увійшли, а увірвалися в життя міста. Відомий поет Ігор Калинець, який перед нашим виступом читав зі сцени свої вірші, після вечора прийшов за куліси і віддав нам усі вручені йому квіти. На прохання громади Шевченківське свято ми повторювали ще не один раз.

«Спадщина» відродила міське свято Миколая, Івана Купала, започаткувала фестивалі Різдвяних вертепів, проводила вечори, зустрічі з цікавими людьми, гаївки, толоки. Ми почали популяризувати імена Катрі Гриневичевої, Мирослави Сопілки, Олександри Любич-Парахоняк, Ольги і Василини Парахоняків, Миколи Федюка, Євгена Йони, Михайла Керницького, Ярослави Коссовської-Добрянської, Якова Нагляка… Винники мали б пишатися цими людьми, однак на той час мало хто у місті знав їхні імена. Ми розшукували і збирали речі та документи, які стали експонатами Винниківського музею, організовували «Світлиці» – виставки зібраних артефактів, писанок, вишивок, фотографій, картин, різьби, квітів.

Нас цікавило і хвилювало усе, що відбувалося в рідному місті і в Україні. 21 січня 1990 року разом з сотнями тисяч українців учасники товариства творили Ланцюг національної єдності. Ми приєдналися до святкування 500-ліття Українського козацтва.

Прислухавшись до наполегливих порад наших старших друзів – винниківських осередків Народного Руху та Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка – взяли участь у перших демократичних виборах. Несподівано для нас самих кілька членів «Спадщини» було обрано депутатами до Винниківської міської ради. Ще на початку 90-х ми активно обговорювала ідею створення помісної церкви в Україні,  звернулися до громади з відповідним листом, у якому акцентували на необхідності духовної незалежності та єдності української нації.

Одним словом, у той складний перехідний період молодь не розгубилась і не загубилась, нам є про що згадати.

У чому ж причина успішної роботи і навіть популярності товариства?  Кажуть, причина в тому, що у кінці 80-х – початку 90-х років народ був на хвилі національного відродження. Це дійсно так. Проте відомо, що для корабля, який не знає куди плисти, жоден вітер не буде попутній і жодна хвиля не стане сприятливою.

Кажуть, що час був тоді інший. Це правда. Час був набагато гірший, ніж сьогодні, адже ми не мали своєї держави. Ніхто з нас не знав, як відгукнеться нам наша активна громадянська позиція.

А ще існує думка, що з тих часів у суспільстві змінилися пріоритети, відбулася переоцінка цінностей. Однак у всі часи кожен сам обирає пріоритети і сам вирішує, яке місце у шкалі його особистих цінностей займає Україна.

Можливо, епоха нам дійсно сприяла, та були й інші причини успіху товариства. Ми самі на себе покладали обов’язки і брали відповідальність. Якось на питання «Хто за вами стоїть?» Ігор Герман лаконічно відповів «Наша власна совість». Ми не мали й не шукали впливових покровителів, не думали про посади, нас не цікавили ні піар, ні рейтинги, ні місця в партійних списках. Товариство не мало глянцевих буклетів і реклами. Навіть більшість наших афіш була написана від руки. Просто ми щиро хотіли бути корисними для свого міста й для України, прислужитися нашому національному відродженню, вірили, що потрібні саме тут і саме тепер.

Не менш важливою складовою успіху було і те, що усі заходи ми готували дуже ретельно, продумували до деталей, вони проходили на високому рівні, інтелігентно, з великою повагою до глядача. Мабуть, тому на усіх заходах був аншлаг, а глядачі приходили з квітами.

Чи ми усім подобались? Напевне, що ні. Зате байдужим до нас не був майже ніхто. Це теж неабиякий успіх.

Шкода, але не усі плани «Спадщині» вдалося втілити в життя. Не усе, що хотілося, ми встигли поставити на сцені, показати на виставках. Та найбільше шкода, що не вдалося реалізувати ідею Співочого поля та Клубу творчих людей. Це були два великих проекти, передбачені програмою товариства. Співоче поле планувалося на вулиці Шевченка на території, прилеглій до ставка. Клуб творчих людей (чи Арт-клуб) – у підвалах будинку «Просвіти». Стараннями міського голови В.І.Дутки та його заступника І.А.Германа, активних членів товариства, було виготовлено проект Співочого поля, проект реконструкції будинку «Просвіти», знайдено спонсорів, проведено підготовчі роботи. Але… не вийшло. Не усе залежало від нас.

Чи принесла «Спадщина» користь рідному місту?  Судити не нам. Якщо сьогоднішній небайдужій молоді вдасться зробити більше, то цій  молоді ми будемо щиро аплодувати. Як каже давньогрецька мудрість: «Я зробив, що міг, нехай, хто може, зробить краще».

Минуло тридцять років. Життя вносило свої корективи, не завжди ті, які нам би хотілося. Не усі наші друзі сьогодні з нами. Кілька членів товариства ще молодими відійшли у вічність. За своє коротке життя вони зуміли залишити красивий слід у наших серцях і в пам’яті багатьох людей.

Згадуючи роки, проведені в товаристві, усі, не змовляючись, кажуть: «Це був прекрасний час, з товариством пов’язані наші найкращі спогади». Дуже влучно про це сказав Олег Голіян: «Пройшло стільки років, а й досі, коли згадую «Спадщину», повертається відчуття свята». Краще  не скажеш.

Вітаю усіх, хто причетний до цього товариства, з тридцятиліттям. Пишаюся «Спадщиною» усією й кожним учасником товариства зокрема. Бажаю бадьорості та успіхів ще на багато років. Перемоги і процвітання Україні.