«Винниківський Вісник» неодноразово розповідав про життя й творчість Почесного мешканця Винник, знаного митця Мирона Кипріяна. Зазначимо, що батько Мирона Кипріяна – Володимир – був січовим стрільцем, боровся в лавах УГА за вільну Україну. Не менш завзятим патріотом був і  ще один родич пана Мирона – отець Іван Кипріян (див. фото). Він також боровся в лавах УГА.

І саме його доля виявилася найбільш трагічною, адже він загинув смертю мученика в комуністичному таборі СРСР.

Отець Іван Кипріян (1856 – 1924) був висвячений у 1883 році.

Після утворення ЗУНР отець Іван Кипріян став польовим духівником УГА. Разом із галицькими воїнами він пройшов увесь славний і трагічний бойовий шлях, духовно підтримуючи наших вояків. У 1920 році він потрапив у полон до московських окупантів, які на той час уже завоювали Східну Україну, заливши її кров‘ю українців. І саме з 1920 року отець Іван Кипріян розпочав свій тернистий шлях московськими катівнями й таборами, який тривав 4 роки. Але для священика це також був і період самопожертви й мучеництва задля Бога й людей-невільників, які перебували разом із ним. Адже в таборах ГУЛАГу на далекій Півночі, де дев‘ять місяців дуже  холодно, в‘язні були завжди голодними й виснаженими нелюдськими тортурами й рабською працею. Але й там священик із Галичини  знаходив можливість їх підтримувати духовно, ділився куснем хліба з дітьми, яких кровожерливий московський режим також тримав у концтаборах, бо їхніх батьків Сталін і його поплічники вважали своїми ворогами й убили або ж також ув‘язнили.

Залишилися спогади в‘язнів, які перебували в таборі разом із отцем Іваном. Хтось із них таки вижив і навіть вийшов із неволі, розповівши іншим людям про всі жахіття московських тюрем і концтаборів, а також про самопосвяту та мученицьку смерть отця Івана.

Священик перебував у бараці за №332 й мав також  «особистий» номер в‘язня – 8986.

Одяг його був дуже зношеним, і сам він був надзвичайно виснаженим від постійного голоду. Та все ж майже всі свої харчі він віддавав маленьким діточкам, яких «найкращий друг усіх дітей» Сталін, як дітей «ворогів народу» запроторив у концтабори. У наш час  важко повірити, що  влада могла наважитися на таке, але в концтабір комуністи кидали навіть зовсім крихітних діточок, які від сили мали рочок або два.

Ці діти, які ще навіть не навчилися розмовляти, були надзвичайно нещасними створіннями, бо влада їх майже не годувала – їм кидали недоїдки. Також їм передавали рештки порваного й зношеного одягу дорослих невільників. Тому майже всі діти там помирали, не доживши до п‘ятирічного віку. У табірних бараках було пекло.

Ось такими дітьми взявся опікуватися отець Іван. Він віддавав їм більшу частину своєї «пайки», також випрошував їжу для малюків у дорослих в‘язнів. А ще отець Іван вишукував зіпсований одяг, різне лахміття й віддавав його діточкам, аби їм було тепліше.

Також він постійно щирими молитвами просив у Бога врятувати життя цим невинним діточкам.

Щодня він правив службу Божу для паралізованих дітей і малюків, які в тамтешніх нелюдських умовах збожеволіли.

Сам священик хоронив померлих малюків, власноруч несучи до могили.

У 1924 році табірні кати з якихось причин вирішили розстріляти двадцятьох дітей. Повідомивши, що цих нещасних забирають на медичний огляд, їх посадили в окреме приміщення без даху. А це була люта зима. Діти дуже плакали й кликали на допомогу свого доброго охоронця – отця Івана Кипріяна. І хтось із в‘язнів, дізнавшись про намір більшовиків стратити цих дітей, розповів про це отцеві Івану. Страшенна негода й снігопад «відігнали» лютих катів від клітки з приреченими. Цього дня вони через заметіль не змогли дітей розстріляти. Під час хуртовини отець Іван їх відшукав і пробрався до них у приміщення. Чотири дні, допоки лютувала заметіль, нещасних дітей було залишено напризволяще. А коли все вляглося й кати знову повернулися, то застали дітей і отця Івана вже мертвими, вони замерзли на лютому морозі. Ось так звершилося стражденне й водночас величне земне життя отця Івана Кипріяна. У найважчі хвилини життя цих дітей він залишився з ними. Священик їх утішав, підтримував допоки його серце не перестало битися. І відійшов у кращий світ разом із ними.

Згадавши про мученика віри отця Івана, маємо пам‘ятати й про одного з винниківських священиків першої половини минулого століття – отця Антіна Поточняка.

Після того, як на терени Західної України у вересні 1939 року вперше на багнетах червоноармійців прийшла московська влада, багатьох українських священиків було репресовано. Скуштував лихої долі від окупантів і отець Антін Поточняк, якого було заарештовано. Він також довго поневірявся в комуністичних таборах, але не зрадив рідній церкві. У період так званого «потепління» в СРСР його звільнили з місць позбавлення волі, але виконувати священицькі обов‘язки категорично заборонили. Тодішня влада його постійно контролювала, шпигувала за священиком. Його ще неодноразово заарештовували, бо він таки не зрікся греко-католицької церкви. Антіну Поточняку було вже за 70 років, але влада таки знову запроторила його до в‘язниці. І в одній з камер львівської тюрми його, старенького священика, було замордовано у 1984 році. Пам‘ятаймо про всіх наших героїв.