Історія, яку ми сьогодні розповімо, трапилася нещодавно у Винниках. Але таких історій, мабуть, було й ще буде дуже багато. І не лише у Винниках, але й всіх країнах світу.

Отож, нещодавно у кабінеті однієї з організацій нашого міста прочинилися двері й поріг приміщення несміливо переступила жінка.

Працівниця організації, яка протягом дня приймає велику кількість людей, ледь кинула оком на прибулу й продовжувала ритися у якихось  паперах.

Після короткого привітання зав‘язалася звична розмова, яка завжди відбувається поміж чиновником і заявником. Аж раптом жінка-заявник, розгледівшись, мовила:

• Невже я так зістарілася? Ти мене навіть не впізнала? Адже я також, як і ти – М-ко.

Працівниця організації, здивовано відірвавшись від своїх документів, відповіла:

• Ось тепер, Марійко, впізнала. Тебе яким вітром занесло у Винники?
• Маю вирішити нагальну справу з ріднею. Тому й повернулася з Португалії.

Мабуть, читачі вже здогадалися, що цього дня в кабінеті зустрілися дві «колишні». Колишні дружини, які перебували в заміжжі за одним чоловіком.

А розпочиналося все в обидвох «колишніх» з майбутнім, а тепер уже минулим «колишнім» по-різному.

Перша під час новорічного святкування у Львові (це було ще в роки існування СРСР) познайомилася з юним курсантом школи міліції. У столицю Галичини молодий та симпатичний (і видавалося, що дуже добрий душею) хлопчина приїхав із іншої республіки. З часом знайомство переросло в більш тісні стосунки й згодом дійшло до весілля. Молоде подружжя, як кажуть, жило-поживало й добра наживало. У них з‘явився синочок. Та з часом у чоловіка-правоохоронця почали проявлятися дуже негативні риси характеру. Він полюбляв на роботі перехилити чарчину. З кожним роком  ставав усе більш агресивнішим. І незабаром справа  дійшла до рукоприкладства. Після чергового сімейного скандалу чоловік, отямившись, падав на коліна, перепрошуючи дружину, й клявся, що такого більше не буде. Та після чергової пиятики на роботі скандали, сварки й побої ставали все частішими. Після кількох років спільного проживання пара розійшлася.

А от у Марічки шлюб із горе-правоохоронцем був уже другим, бо перший виявився невдалим. Дівчина, яка походила з одного із районів Львівщини, до знайомства із розлученим М. також уже була розлученою й виховувала синочка. Дитина мешкала з її мамою на селі, а Марічка працювала у Львові двірничкою. У радянські роки ніхто не хотів працювати на згаданій  посаді, тому задля заохочення двірникам виділяли квартири. Так Марічка отримала таке бажане своє житло в обласному центрі. А неподалік її квартири тоді працював у правоохоронних органах М-ко. Одного дня вони зустрілися, розговорилися. Незабаром нова пара зареєструвала свої стосунки й почала жити в цій квартирі. У них з‘явився спільний синочок. Видавалося, живіть собі на радість. Та з‘явилися нові турботи, нові проблеми. Багато жінок виїхало на заробітки у Грецію, Італію, Португалію, Ізраїль тощо. Проблеми погнали на заробітки в Ізраїль й Марічку. Адже в неї був ще один син від першого шлюбу й дитину треба було «ставити на ноги». Одного сина вона залишила на свою маму, а іншого на чоловіка – М. Та незабаром з‘ясувалося, що батько із М. зовсім ніякий. Він не мав жодного бажання виховувати дитину, доглядати за нею. Довелося Марічці  повертатися додому й вирішувати проблему з дитиною. Але «коханий» мав зовсім інші погляди на сімейну ситуацію й добре відгамселив дружину-заробітчанку. Із великими юридичними проблемами й сімейними скандалами ця пара також розійшлася. Марічка знову поїхала на заробітки. Але цього разу вже в Португалію та з дитиною від другого шлюбу. А М. тим часом «попросили» з правоохоронних органів. Залишився він без сім‘ї, без роботи, без свого житла. І за іронією долі також подався в Португалію.

Йшли роки. Син Марічки від першого шлюбу вдома творив свої «чуда-дива». Але мати вирішувала всі його проблеми заробленими важкою працею в Португалії  коштами. Придбала йому тут окрему квартиру. Зараз у нього вже друга сім‘я й четверо діточок від двох шлюбів.

А син від М. виріс уже в Португалії й саме з цією країною пов‘язує своє життя. Одинадцять років Марічка мешкала на за кордоном із португальцем, догоджала йому. Не зважаючи на те, що в нього були свої діти, за синочком Марічки він доглядав не згірш, аніж за своїми.

Після 11 років спільного проживання Марічка наважилася на розмову про узаконення їхніх стосунків. Та зовсім несподівано поведінка португальця змінилася. Він зробився також агресивним, погляд його став «колючим». Португалець їй холодно та безапеляційно заявив, що її більше не кохає й узаконювати з нею стосунки категорично відмовився. Не зважаючи на все, син Марічки й надалі підтримує тісні стосунки з ним, вважаючи саме чужинця своїм батьком. А тим часом рідний батько, який також опинився в Португалії, через соціальні мережі знайшов свого синочка й безапеляційно заявив, що потребує його допомоги. Син також без жодних сумнівів миттєво видалив горе-батька зі своєї сторінки.

І син від першого шлюбу також фактично відмовився від нього. Адже на всі вмовляння матері запросити рідного батька на своє весілля, син відповів категоричною відмовою.

Ба більше, горе-батько якось завітав із Португалії до своєї старенької матері, готуючи грунт, для того, що замешкати вдома. Але й старенька мати також не захотіла бачити його в себе. Бо в неї є ще й донька з дорослими онуками. І залишився колишній правоохоронець без нічого. А старість уже не за горами.

Ось такі життєві драми трапилися у наших героїнь і героїв.

Як так трапилося, що саме представник «сильної половини людства» виявився зовсім не готовим утримувати сім‘ю й родину, виховувати й годувати своїх дітей? Натомість, саме жінки-матері без жодних застережень узяли повну відповідальність за долю їхніх спільних дітей на себе. Вони викохали-вигодували синів, дали їм освіту й професію, житло. Зрештою, вони справили весілля своїм дітям, дочекалися внуків. І живуть (не беремося стверджувати, що ці жінки є повністю щасливими) справжнім повноцінним життям. На відміну від горе-батька, який все життя шукав задоволення, утіх, гулянок і будь-що намагався уникнути відповідальності за долю своїх дітей. Сумно й прикро за нього.

Ми також свідомі того, що ще ніхто ніколи не навчився на чужому досвіді. Та все ж…