У п‘ятницю, 28 червня, ми відзначаємо День Конституції України. Ось уже п‘ятий рік в Україні неспокійно. Московський агресор усіма засобами намагається підірвати незалежність нашої держави, знищити Україну. Російські солдати своєю присутністю паскудять нашу святу землю на Донбасі й у Криму. А є ще п‘ята колона, яка допомагає заганяти українців у російське ярмо зі середини країни. І зараз, у час виборів, їхня присутність відчувається дуже.

Але пам‘ятаймо, що ворог у нас жорстокий і навіжений. Вони проливали й далі проливають українську кров без жалю.

І згадаймо сьогодні безвинних жертв московського терору, наших земляків-винниківчан, які загинули від рук червоних окупантів саме 28 червня, але ще 78 років тому.

Отож, 28 червня 1941 року  російські солдати влаштували у Винниках справжнє пекло. Про це знаємо з письмових спогадів місцевих мешканців. Живуть зараз у Винниках і нащадки закатованих червоноармійцями цього літнього дня винниківчан. Є  ще й безпосередній свідок цього комуністичного злочину. Це – відомий митець, лауреат премії імені Тараса Шевченка Мирон Купріян (27 липня пану Мирону виповниться 89 років).

Тоді, 28 червня 1941 року, московські кати вдерлися й до їхньої садиби. Та сім‘я пана Мирона встигла заховатися у підвалі. Нікого не виявивши, хтось із червоноармійців про всяк випадок кинув у вікно їхнього будинку гранату.

Пан Мирон був тоді ще маленьким хлопчиком. Але й він ще цього трагічного дня дізнався від дорослих про страшні розправи над винниківськими мешканцями. Він навіть побував на місці катувань і розстрілів. Замордованих людей там уже, зі слів пана Мирона, не було. На витоптаній траві залишилася тільки їхня кров.

Про цей страхітливий військовий злочин згодом письмово засвідчили місцеві мешканці Оксана Кипріян, Зеновія Жук, Любов Клочник і Тарас Влох.

Отож, цього літнього дня на залізничній станції у Винниках (на місці, де тепер розташована пожежна частина) у потяг вантажилися червоноармійці. Вони саме тоді панічно втікали від німців. Допоки тривала посадка, деякі радянські військовики вривалися в найближчі до залізниці будинки й мордували їхніх мешканців. Зокрема, свідки цього дня бачили й письмово засвідчили згодом, що кілька червоноармійців через сад увірвалися в будинок 70-річного вчителя-пенсіонера Василя Григоровича Лученка (див. фото 30 – их  років минулого століття: Василь Григорович Лученко разом із дружиною та своїми учнями). Старенького чоловіка нелюди погнали в його ж садочок. Чоловік робив спроби вирватися з рук катів, але вони його жорстоко побили прикладами рушниць й одразу ж розстріляли. Кривава драма тривала далі. Бо нелюди проникли в будинок ще одного пенсіонера на той час – 72-річного лікаря Стаховського. Убивши його, нелюди за волосся витягнули з хати його 80-річну важкохвору паралізовану тещу та рідну сестру його дружини, яка тоді була також уже в поважному віці.

Під час кривавої розправи, згадують очевидці, жінки весь час молилися. А паралізована жінка намагалася захиститися від катів зі сходу розп‘яттям. Їх також було вбито. Цього дня їм до рук потрапив і 56-річний Теодор Іванович Сеньків, який мешкав неподалік вокзалу. І його замордували червоні кати. У цей час неподалік у полі працювали чоловік і жінка, які були місцевими мешканцями й жили, зі слів свідків, на теперішній вулиці Галицькій у Винниках. Їх також червоноармійці холоднокровно розстріляли. На жаль, імен цих людей очевидці не запам‘ятали.

Припинити екзекуцію катам довелося через німецький літак, який наближався на низькій висоті. Злякавшись, убивці побігли до потяга й незабаром чкурнули на схід.

Ця кривава розправа над мирними мешканцями Винник настільки приголомшила й налякала інших людей, що замордованих ховали потайки. Боялися, щоб більшовики не дізналися про це й не почали знову вбивати. Жертв більшовицького терору поховали у братській могилі на найближчому до вокзалу цвинтарі – німецькому (тоді його називали – австрійським).

І зараз їхня братська могила збереглася.

Саме в ці червневі дні 1941 року  більшовики мордували людей у в‘язницях на території всієї України. Зі спогадів старожилів Винник (зокрема, Мирослава Тички та нині покійної Ольги Магаляс-Гуманенко) знаємо, що в львівських тюрмах від рук більшовиків у ці дні загинули й мешканці нашого міста.

Ольга Магаляс-Гуманенко свідчила, що на власні очі бачила в львівській тюрмі трьох розіп‘ятих священиків. Одному з них у розпоротий живіт хтось із більшовицьких нелюдів задля сміху встромив мертве немовля.

Ось така вона московська дружба й демократія. Пам‘ятаймо про це й будьмо зваженими й обачними.