Винниківчани-захисники Луганського аеропорту Віталій Кобрин і Юрій Фарасей розповіли свої історії з війни

Винниківчани-захисники Луганського аеропорту Віталій Кобрин і Юрій Фарасей розповіли свої історії з війни

Дворічний Давид міцно тримається за тата, а згодом вже й мирно посапує в нього на руках в бібліотеці для дорослих. Він ще не розуміє, що довелося пережити його 25-річному батькові – винниківчанину Юрію Фарасею. Юрій – один із захисників Луганського аеропорту, який пройшов війну, пробув 118 днів у полоні, з якого його визволив власний батько

Дворічний Давид міцно тримається за тата, а згодом вже й мирно посапує в нього на руках в бібліотеці для дорослих. Він ще не розуміє, що довелося пережити його 25-річному батькові – винниківчанину Юрію Фарасею. Юрій – один із захисників Луганського аеропорту, який пройшов війну, пробув 118 днів у полоні, з якого його визволив власний батько зі Спілкою ветеранів Афганістану…

Разом із 26-річний побратимом, тепер працівником Винниківської міської ради, який відомий активною громадською позицією, Віталієм Кобрином, вони прийшли на зустріч зі школярами, педагогами та небайдужими винниківчанами, ініційовану бібліотекою для дорослих.

Презентація книги-хроніки  «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту» за участю реальних кіборгів Віталія Кобрина і Юрія Фарасея

Хлопці «наживо» презентували документальну книгу-хроніку  «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту». Віталій і Юрій вперше в рідному місті вголос детально розповіли про власну участь в обороні Луганського аеропорту в складі 80-ої аеромобільної бригади.

Колишній десантник Віталій Кобрин, спогади якого є в книзі, розпочав зустріч із презентації видання, акцентувавши увагу на його підготовці, структурі, авторському колективі.

«У книзі зібрано понад 140 розповідей українських військових про оборону Луганського аеропорту та прилеглих населених пунктів у квітні-вересні 2014 року, а також про події, що передували окупації Луганська – зима-весна 2013-2014 рр. Мій колишній командир роти з допомогою інших офіцерів працював над створенням карт-схем місцевості, де відбувалися військові операції. Ці картографічні матеріали також увійшли в книгу. Головне – на 500 сторінках правдиво описані події в хронологічному порядку. У ній вміщено інформацію про воїнів, які загинули, щоб зберегти пам’ять про них для нащадків. Вважаю цю книгу цінною для вивчення сучасної історії в школах, а також для людей, які цікавляться подіями в Україні, переживають за її долю», – розповів Віталій Кобрин.

Повернулися в літо 2014 року. Українські військові у кільці на Луганському летовищі

Віталій: ми до сьогодні не розуміємо, чому тоді не отримали наказ діяти. Можливо, через те, що влада намагалася втримати державність після подій на Майдані. Хай там як, але політичне рішення прийнято не було.

…Рота Юрія першою отримала наказ поїхати на Луганське летовище, щоб взяти його під охорону.

Юрій: я служив у розвідувальній роті. Аеропорт – стратегічна точка і його треба було тримати. Певний період там було затишшя. Ми облаштувалися, робили спостережні пости, виходили з розвідками за межі аеропорту. На той час активних дій не було. Але ситуація загострювалася. Коли після обстрілів у нас з’явилися перші втрати, то тоді чітко усвідомили – це війна, а не те, що нам говорили, мовляв, «посидите, позахищаєте».

Час минав. Завдання стали серйозніші, втрати збільшилися. В аеропорту був бункер. Старенький, совєтський. У ньому ми облаштували медичний пункт. Багато місцевих навіть привозили лікуватися, бо альтернативи вони не мали. Але ситуація змінилася. Коли минув місяць, ми зрозуміли, що доїзду до нас вже нема. Ні їжі, ні води нема. Пакунки з продуктами нам скидали літаком. Наша служба перетворилася на виживання. Ми були в повному оточенні. Багато місцевих нам допомагало чим могли, на свій страх і ризик приносили їжу.

Коли почалися активні дії, наше командування прийняло рішення прориватися і робити «коридор», бо розуміли, що інакше ми звідти не вийдемо.

Віталій: я був одним із тих, хто з другого боку проривався до них крізь оточення. Поки вони тримали оборону летовища, ми визволяли Слов’янськ, що був форпостом бойовиків.

Після цього розпочали здійснювати прорив через вороже кільце до наших підрозділів. Все відбувалося ніби буденно, але тільки до першої засідки, до першого бою під самим Луганськом. Майже сорок кілометрів ми пересувалися ворожим тилом колоною, що складалася з великої кількості техніки та особового складу різних підрозділів.

До речі, в книзі є перелік і логотипи всіх підрозділів, які брали участь в обороні летовища та в операціях навколо цієї локації.

Отож, ми просувалися двома колонами до аеропорту.  На одній із доріг на під’їзді до летовища біля с. Розкішне була перша засідка. Частину техніки нам знищили, особовий склад відступив. Після того, як ми перегрупувалися, генерал-майор, герой України Андрій Ковальчук – командир 80-ої бригади – прийняв рішення з боями прориватися через оточення.

Усі сіли в нашу машину – бронетранспортер обліпили, як мурахи, і поїхали в аеропорт до своїх. Під час цього прориву поранення отримали Ковальчук, ще один офіцер і солдат.

Ми прориваємося. Ніби все вдається. Але з 80 одиниць техніки пройти вдалося тільки половині та й то останню машину, що тягнула гаубицю, підбили, а двоє наших бійців, які були в ній, загинули.

Ми зупинилися. Надали допомогу пораненим. Я пам’ятаю епізод, коли бігав, шукаючи воду для поранених. Неприємна ситуація – води ні в кого не було!

Далі стемніло. Ніхто не знав куди їхати. Поранений Ковальчук намагався вести колону, але в темряві це важко. Тому вирішує, щоб нам назустріч виїхала машина з Луганського аеропорту.  Як ми зустрілися? Є сигнальні ракети. Ми запускали їх кожен зі свого боку, щоб знайти один одного. Все вдалося.

Ми заїхали в аеропорт, розділилися на групи, зайняли позицію. Ну а бойовики вирішили нас «привітати». І обсипали усю ніч нас градами. Але більшість була настільки втомлена, що позасинали, не звертаючи уваги на обстріли.  Зранку ми усвідомили ситуацію – ніхто не знає, де ми. Коли подзвонили, то нас зі здивуванням питали: «Ви живі?» Тобто, нас туди відправили, розуміючи, що ми не зможемо прорвати кільце.

Через волонтерку з Києва я передав інформацію, що завдання виконане. Всі зраділи, бо з’явилася надія, що ситуація зміниться на краще. Але насправді кількість військових в аеропорту збільшилася, але всеодно всі перебували в оточенні ворога. Тобто, зі стратегічної точки зору нічого не змінилося – просто більша кількість людей у пастці.

Два рази нам скидали парашутом продукти. Один із них залетів до ворога. Ми виїхали, знайшли і забрали швидше від сепаратистів. Доїзд був вкрай важливим.

Через два дні  після прориву мою машину і ще одну відправляють на блокпост. Приїжджаємо, а там кладовище і більше нічого нема. Ну ми розмістилися біля нього. І в той момент, не знаю, що це було – «чуйка» чи везіння – місце змінили. Ми від’їхали від цвинтаря і через 40 секунд по ньому почали гатити з мінометів.

Чесно кажучи, ми були дуже злі на тих, хто дав наказ зайняти блокпост, якого не існувало, бо усю ніч змушені були ховатися за могилами та надгробками. А зранку війська з аеропорту почали штурмувати перший населений пункт, що був найближче. Через це село (Георгіївка) був заїзд до аеропорту. Ми зайняли це село. Бої тривали пів дня. А з іншого боку – мирного – до нас проривався «Айдар». Оці наші спільні операції з добровольчим батальйоном «Айдар» і 80-ки ми згадуємо жартами, бо виглядало це так: «Айдар» кудись зайде, а ми їх витягуємо. Або навпаки. Таким чином ми зайняли кілька населених пунктів і пробили «коридор» до наших.

Ми повернулися в аеропорт, оскільки велика частина населених пунктів навколо була звільнена. На той час прийняли рішення брати в оточення місто Луганськ. Бійці вже втомлені. З березня, а був серпень, ніхто не був вдома. Але накази треба було виконувати. Ми взяли в оточення Луганськ, але не повністю. Трішки не вистачило сил. З Росії почали рухатися так звані «гуманітарні конвої». Але ми всі розуміємо, що там були не цукор і не гречка. Після чергового такого вантажу кількість обстрілів збільшилася, на територію зайшли регулярні збройні формування Росії.

Юрій: розкажу один із епізодів «спілкування» з російськими військовими – як вони заїхали заправлятися на наш блокпост. Вони заблукали і випадково опинилися на нашій території. Мали перепустки ЛНР/ДНР, були без розпізнавальних знаків і ми, і вони. Тому не знали, куди потрапили. Спитали, чи можна заправитися, а ми: «Звичайно, заїжджайте, заправляйтеся, все буде добре». Так до нас потрапили в полон перші «смішні» полонені.

Віталій: пригадую подібну ситуацію. Ці російські формування – одні з перших збройних сил російської федерації. Коли вони зайшли в Новосвітлівку, мабуть, їхню армію, ніхто не попередив, що там вже є українські війська. Приїхала колона з бронетехніки. Вони думали, що ми свої. Ми зайняли блокпост, були без розпізнавальних знаків і прапорів. Вони зупинилися зі запитанням «Как проєхать на Луганск». Ми зрозуміли, що це формування російської федерації. З нами розмовляв капітан-командир роти розвідників. І тут вони побачили на одній із бронемашин напис англійською «Бандерштат». Заметушилися. Зав’язався бій. Вони відступили. А ми отримали трофеї – їхні документи. У той час це було важливо, це був доказ того, що на українські території воює армія Росії. Росія ж активно поширювала інформацію, що в Україні громадянська війна і їхніх військових у нас нема.

…30 серпня ми зрозуміли, що Луганськ повністю в оточенні російських танків. Співвідношення було орієнтовно 1: 10. І ще багато техніки вони мали в резерві.

О 6 годині ранку 31 серпня розпочався штурм Луганського аеропорту. Частина наших військ пішла у відступ. На жаль, всі ті події, що відбувалися при штурмі летовища, були дуже хаотичними. Наша група одна з перших рушила на оборону, але отримала наказ відступати на локацію «старий штаб». Ми добралися туди і побачили, що на цій локації вороги. Тобто, ніхто не володів інформацією де і хто знаходиться.

Обороняти вже було нічого. Перед наступом головних сил добре попрацювала ворожа артилерія. Вийшовши з бункера, ми не побачили жодної вцілілої будівлі. Відступали попри злітну смугу й помітили, що троє чеченців ведуть наших полонених. Ми їх відбили.

Нас, людей, які здійснювали оборону, було десь сто. Нам протидіяли тисячу. Ворогів було багато, хоч і не навчених. Часто вони не розуміли, куди прийшли.

Ковальчук наказав викликати вогонь на себе (це коли своя артилерія б’є по своїх). Це рішення нас врятувало. Наступ припинився. І це дало змогу нашим військовим відступити. Завершився штурм пізно вночі наступного дня.

Я виводив з аеропорту одну з перших груп. Нам довелося йти під палючим сонцем, без їжі та води, в тяжких бронежилетах і тяжкою зброєю до двадцяти кілометрів. Коли добралися до першого блокпоста, то не знали, хто там. Ми вирішили взяти по гранаті. Але, підійшовши ближче, зрозуміли, що це свої. Гранати ми поховали, нам дали води, перекусити, й ми пішли в штаб, щоб повідомити, що аеропорт впав, є ще підрозділи, які відступають.

Вивозив військових звичайний вантажний автомобіль. Один. Перебуваючи у військовому госпіталі, я  з ним там зустрівся. Ми були в одній палаті. І він кожну ніч кричав – результат  побаченого і пережитого.

Отож перший етап перебування нашого підрозділу в Луганську закінчився.  Після того, як впав аеропорт, лінія фронту пересунулася на п’ятдесят кілометрів – від Луганська до м. Щастя. І до сьогодні вона там.

Четверо з восьми українських військових, про яких забули, отримали поранення. 118 днів полону

Юрій: у мене своя історія захоплення аеропорту. Я служив у розвідувальній роті. Мій пост на той момент мав назву «Труба». Коли ми туди приїхали, то хтось сказав: «Напевно, тут нам буде труба». Так і назвали. Коли побачили три танки, що виїхали зі соняшників, то зрозуміли, що вони не наші.

Командування про нас забуло.  Тому ми, вісім військових, прийняли рішення йти в бік аеропорту. Назустріч нам – група червоних беретів. Відбулася перестрілка. Шлях нам перекрили. Ми обійшли цю групу. До ночі лежали в лісосмузі. Дивно, що нас не побачили. Поряд дорогою їхали танки. Вночі ми вирушили на нашу територію. Зарядних пристроїв не було. Телефони майже розрядилися. Вночі йшли, вдень спали, вночі йшли, вдень спали. На вісім чоловіків у нас були п’ять літрів води і коробка цукерок.

З того часу не люблю соняшників. Вони були в зріст людини. Ми виходили зі соняшникових полів, і соняхи били по тілі, на обличчі від них були синці. Так ми йшли три дні. Вирішили зупинитися і перепочити. Не знали, що там розтяжки. Один із наших зачепив гранату. В результаті четверо хлопців отримали серйозні поранення. Мені зачепило тільки вухо. Ми були настільки ослаблені, що не знали, як мали допомогти побратимам. Ми не могли їх кинути. Але нести також не мали сил. Подзвонили командуванню, а нам відповіли, що ми в такій зоні, що по нас приїхати не можуть. І сказали робити щось самим.

А ми – за п’ять кілометрів від Луганська. Ми вирішили йти в місто і просити, щоб врятували наших хлопців, розуміючи – нас або вб’ють, або допоможуть. У місцевого, який трапився дорогою, довелося «позичити» мотоцикл. Один з наших поїхав на ньому в Луганськ за допомогою. Незабаром приїхали три джипи, в одному з яких сідів наш товариш. Я встиг зателефонувати татові, телефон ще не повністю розрядився. Він – військовий, афганець. «Не треба бути героєм», – такою була його порада. Нас четверо виснажених хлопців могли або померти, або здатися.  Ми здалися. Одночасно врятували своїх поранених друзів. І до нас віднеслися лояльно. Вони викликали медичну машину, повантажили поранених, а нас порозкидали по в’язницях. Я потрапив у Луганську в СБУ. Там потримали два дні. Розвідників не любили. Зайшов якийсь чоловік в камеру і каже: «Тянітє спічку». Для чого? Комусь одному пощастить і його відпустять додому. Це було незрозумілим. «Пощастило» мені. Але відразу ж я усвідомив, що додому я не їду. Це інші підрозділи виманювали до себе полонених, бо в них не було. Полонені потрібні були для того, щоб робити обміни на своїх з української території.

Так я потрапив у підрозділ «Данскіх казачків» – за Дебальцеве, все ближче до російського кордону. Нас тримали в старому гаражі, обіцяючи, що будуть обмінювати. Але на обмін взяли тільки трьох танкістів. А решту обдурили. Ми відсиділи в тих казачків 118 днів. Важко це згадувати. Було нестерпно і морально, і фізично, коли мусиш все терпіти, але не можеш дату здачу. Нас по кілька днів «забували» годувати, били.  Але ми розуміли, що назовні щось відбувається. Приїжджали представники Спілки ветеранів Афганістану, з ними казачки контактували. Для прикладу, Сергій Шонін із Спілки дуже багато зробив, щоб забрати полонених, відправляв в Україну тіла загиблих.

Ні держава, ні частина не допомогли нас визволити. Це зробили мої батьки  і Спілка ветеранів Афганістану. Тоді я усвідомив: ми робим добру справу, але за це ніхто не віддячить. Я поїхав додому. А ніхто й не знав, що мене звільнили. Я сам прийшов в частину і сказав, що я вже є.

Ось такі дві історії. Історії героїв, які живуть серед нас.

– Вони круті, – сказав один із учнів, які були на зустрічі.

– Та вони крутіші ніж ті, що в бойовиках, вони кіборги, – підтримав його друг.

З такими ж враженнями вийшли з бібліотеки й інші учні. Щира, доступна, повчальна розмова, адреналін від реальних життєвих подій насправді кращі ніж тисячі популярних бойовиків.

«Війна почалася там, де не розмовляють українською мовою, – сказав на завершення Віталій Кобрин. – Тому важливо підтримувати і популяризувати рідні мову, традиції, культуру, історію. Пам’ятайте про це. Ви – майбутнє України  і маєте робити все, щоб не прийшла війна».

Віталій передав книги   «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту»  у бібліотеки шкіл Винник.

Захисників України у Винниках чимало. Цінуймо те, що вони зробили і роблять задля нашого спокою і мирного неба!

visnyk
ADMINISTRATOR
PROFILE
Лариса КУБСЬКА

Дивіться також

Залишити коментар

Ваш email не буде опубліковано. Обов'язкові поля позначено *

Cancel reply

Останні новини