Стефанія БОГУШ: «У Польщі могилу мого рідного брата просто знищили»

Стефанія БОГУШ: «У Польщі могилу мого рідного брата просто знищили»

«Винниківський Вісник» продовжує публікувати матеріали зі спогадами старожилів Винник. Сьогодні гість редакції – Стефанія Богуш, яка ще дитиною зазнала всіх жахіть депортації українців із Закерзоння. Пані Стефанія на власні очі бачила страхітливі злочини окупаційних режимів Польщі та СРСР на українській землі. Стефанія Миколаївна Богуш народилася 11 липня 1935 року в селі Чеп‘ятин Томашівського повіту, що

«Винниківський Вісник» продовжує публікувати матеріали зі спогадами старожилів Винник.

Сьогодні гість редакції – Стефанія Богуш, яка ще дитиною зазнала всіх жахіть депортації українців із Закерзоння. Пані Стефанія на власні очі бачила страхітливі злочини окупаційних режимів Польщі та СРСР на українській землі.

Стефанія Миколаївна Богуш народилася 11 липня 1935 року в селі Чеп‘ятин Томашівського повіту, що на Любачівщині (тепер це територія Польщі). Батько Микола Дмитрович Козій, 1901 року народження. Мама Марія Михайлівна Козій, 1902 року народження. Разом із ними мешкала бабуся Єва, 1875 року народження. Також у сім‘ї було ще двоє дітей – сестра пані Стефанії – Марія, 1926 року народження та брат Михайло, 1927 року народження, який помер від тифу в 1943 році у шістнадцятирічному віці.

Сім‘я Богушів була заможньою: мали хату з п‘яти кімнат, 25 гектарів поля, коней, трійко корів, іншу живність.

Батьки разом із дітьми важко працювали в полі й удома – на господарці.

Ще змалечку пані Стефанії також треба було важко працювати, допомагаючи батькам. Вона ще зовсім маленькою випасала корів, одну з яких, із її слів, дуже боялася, бо ця корова колола. Допомагав дівчинці німий від роду  пастух, який зв‘язував агресивну тварину.

Також із дитячих спогадів пані Стефанії згадаємо її перебування в захоронці – дитячому садочку, яким опікувалися тамтешні монахині. Маленькі діточки перебували під  опікою монахинь, тому їхні  батьки  могли займатися господаркою.

Харчі дітям доводилося брати з дому, вони розсідалися колом на травичці й обідали разом. Монахині навчали дітей молитвам і основам релігії.

У родини Богушів удома було електричне освітлення, тому в них збиралася постійно молодь, щоб весело й з користю провести свій вільний час. Під час таких вечірок подруги старшої сестри пані Стефанії вишивали, співали пісень, забавлялися. І мала Стефанія не відставала від них. Вона й собі підспівувала, запам‘ятавши безліч народних і патріотичних пісень. На таких вечірках пані Стефанія навчилася читати  й писати українською та польською мовами. Отож, коли дівчинці довелося йти до школи, то вона вміла читати й писати.

Село Чеп‘ятин було українським, хоча в ньому жили й польські родини. А сусіднє село Терношин було польським. У 1945 – 1946 роках на землях Закерзоння загострилося українсько-польське протистояння, яке переросло у справжню партизанську війну з кривавими сутичками й масовими вбивствами людей. Палали села, ревіла худоба, лунали постріли, лилася людська кров. Пані Стефанія мала ще небагато років, але й донині пам‘ятає ці страхітливі картини протистояння. І українці, і поляки робили напади на села. Українці – на польські, поляки – на українські. Коли нападали поляки, то родина Богушів ховалася у сусідів-поляків. Коли ж українці влаштовували відплатну акцію, то їхні сусіди-поляки вже шукали прихистку у родини Богушів. І худобу кожна з родин переховувала таким чином. Під час одного з нападів хтось повідомив українським повстанцям, що в родини Богушів є худоба їхніх сусідів-поляків. І все негайно було забрано на користь українського війська. Та поляки після небезпеки повернулися й почали вимагати в Богушів свою худобу. Тому довелося батькам пані Стефанії віддати їм власну худібку.

А ще пані Стефанія на власні очі бачила велику групу українських юнаків, яких оточила  озброєна польська банда. Це було на пасовиську, де Стефанія Богуш із іншими дітьми випасала худобу. Вони були на узліссі й спостерігали за цією моторошною картиною. Раптом один із українських юнаків зробив відчайдушну  спробу вирватися з неволі й почав утікати від напасників. Але пролунав постріл і він упав на траву мертвим. Інших бранців поляки забрали зі собою й про їхню долю  не знаємо.

Ранньою весною 1946 року лиха доля й радянський та польський режими таки примусили родину Богушів покинути рідну хату й рідну землю. Забрати їм дозволили лише те, що вмістилося на один віз, коні й корову. Тому майже весь реманент, перини, подушки, багато різного добра батько пані Стефанії заховав у землі. Він усе сподівався, що покидає рідне село на короткий час, мав надію на швидке повернення. Адже в людей просто в голові не вкладалося, що їх ось так можуть позбавити всього: рідної хати, майна, рідного краю! Це видавалося просто нечуваним і немовірним! Та все ж саме такі і трапилося.

На дворі стояли  морози, а їхній родині довелося ще тиждень чекати на залізничній станції Угнів, щоб потрапити на потяг. Мама пані Стефанії доїла корову й годувала сім‘ю молочком і сухарями, якими передбачливо запаслася.

Далі потягом родини депортованих відправилися на Схід. Родину Богушів висадили на Сихові (тепер Львів). Але батько пані Стефанії шукав житло в селі, бо сподівався за 25 гектарів поля, які відібрали в них на Закерзонні, отримати біля Львова два гектари (так було записано в їхніх документах під час депортації). Житло без вікон і дверей він знайшов у селі Глуховичі. Це була нова хата тамтешніх поляків, яких переселили в Польщу. Вікна й двері місцеві  люди познімали, коли в будинку вже нікого не було. Але для батька пані Стефанії найважливішим стало те, що йому таки надали у Глуховичах два гектари поля. Який ж його охопив розпач, коли незабаром сталінський режим провів на території всієї Західної України насильницьку колективізацію. Більшовицькі посіпаки враз відібрали в родини Богушів і надану землю, і воза з реманентом, який їм пощастило перевезти із Закерзоння, і їхніх коней! Удруге за короткий період їхню родину держава залишила босою й голою. Як і всіх інших українців.

Одного дня, коли ще було дуже холодно, сестра пані Стефанії вирішила піти в село й пошукати в закинутих будівлях двері для їхньої хати. І в одній хатинці, яка стояла пусткою, знайшла їх, зняла з петель і понесла додому. Та хтось із корінних мешканців Глуховичів побачив це й розповів господарю згаданого помешкання Мирославу Стефаніву. З‘ясувалося, що його родину радянська влада депортувала в Сибір, коли він перебував у радянській ж армії. А його сім‘я володіла старою й новою хатами. Повернувшись із армії, пан Мирослав жив у новій хаті. Та коли дізнався, що двері зі старої хати зняв хтось із переселенців, то пішов із наміром їх відібрати. А коли завітав до Богушів додому, то одразу ж подружився зі старшою сестрою пані Стефанії. Незабаром молоді люди побралися. Ось так, трішки комічно, через суперечки про двері,  молоді люди познайомилися й створили сім‘ю.

А ще одного  разу відсутність дверей у хаті родини Богушів мало не завершилася трагедією. Як згадує пані Стефанія, одного вечора вони напалили пічку та позакривали вікна й отвір дверей чим лише змогли. Й при тому закрили отвір із пічки до комина, щоб не втрачати тепло. Усі вляглися спати в одному нагрітому приміщенні. Бабуся Єва примостилася на підлозі.  Серед ночі вона раптом прокинулася, відчувши запах чадного газу. Старенька жінка випадково не вчаділа, бо перебувала знизу, де отруйний газ ще не набув великої концентрації. Вона й  виявила, що її рідні лежали вже без свідомості. Бабуся Єва  миттєво порозчиняла вікна, зняла з дверей усі покривала й за ноги повитягувала своїх рідних на подвір‘я. Там їй пощастило привести їх до тями. Пані Стефанія за цей порятунок щоденно в своїх молитвах згадує свою бабусю-рятівницю. Недаремно ж у цієї доброї жінки було дуже знакове ім‘я – Єва!

Це була середина сорокових років, навкруги було неспокійно. Адже вдень у селах панувала радянська влада, а ввечері в населених пунктах з‘являлися українські повстанці. Удень сталіністи проводили насильницьку колективізацію, а вночі повстанці суворо карали своїх земляків, які хоча б чимось підтримували московських окупантів. Наприклад, пані Стефанія стала свідком того, як тамтешню родину Федунків червоні нелюди вивозили в Сибір. На подвір‘ї Федунків бігали московські кати, підганяючи нещасних бранців, чулися крики й плач.

А через якийсь час повстанці жорстоко помстилися за це не лише катам із Винниківського районного відділу НКВС, але й голові сільради села Глуховичі. Вони влаштували вдалу засідку на людоловів із НКВС і знищили всіх, хто до неї потрапив. У числі вбитих московських людоловів, зі спогадів пані Стефанії, був і начальник райвідділу НКВС. А ще однієї темної ночі повстанці несподівано завітали й до призначеного новою владою голови сільради Глуховичів. Про що вони говорили й у чому саме його звинувачували пані Стефанія не знає. Але  цієї ночі тодішній голова сільради зник назавжди. І ніхто не знає куди. Промайнуло вже сім десятків років, а про цю людину так нічого й не відомо!

А от доньку родини Федунків пані Стефанія зустріла. Нещодавно у Львові відбувся концерт за участі різних колективів. А пані Стефанія понад тридцять років виступає в народному ансамблі «Винниківчани», виконуючи твори, які чула ще дитиною на рідному Закерзонні. І ось після згаданого концерту до неї підійшла дуже поважна пані, яка розповіла, що є уродженкою Глуховичів і її ще дитиною разом із рідними запроторили до Сибіру. Це й була представниця родини Федунків, яку на очах малолітньої Стефанії Богуш вивозили в Сибір.

Уже в Україні маленька Стефанія продовжила навчання в школі (до цього вона за один рік закінчила два класи в рідному селі на Закерзонні). До школи їй доводилося ходити за декілька кілометрів – у село Гаї.

Ніхто тоді не робив проблеми з того, що дітям під час дощу чи завірюхи доводилося двічі вдень долати багатокілометровий шлях. А ще на ньому треба було переходити річку. Хтось перекинув через неї стовбур і так люди ходили від села до села. Одного разу маленька Стефанія не втрималася й упала в річку. А це було взимку, тому коли поспіхом  повернулася додому, то благенький одяг на ній уже вкрився кригою.

Запам‘ятався пані Стефанії комічною пригодою перший день її перебування у школі в Гаях. З‘ясувалося, що всі тамтешні школярі ходили до школи у ватниках (їх у радянський період називали «куфайками» і це був повсякденний одяг дуже бідної «радянської» людини, але в ньому було тепло). А рідні пані Стефанії вміли самостійно виготовляти одяг і взуття, тому вона прийшла в нову для неї школу в плащику й нових черевичках (їх пошив батько). Але побачивши, що всі учні прийшли у ватниках, маленька дівчинка й собі вирішила взяти на другий день верхній одяг свого батька й також прийшла до школи у ватнику.

А ще період навчання запам‘ятався для неї жорстоким тиском влади, яка примушувала дітей вступати в комсомол. Діти опиралися цьому, але радянські чиновники були жорсткими й невблаганними у питаннях ідеології. Вони навіть не зважали на те, що комсомольців могли знищити місцеві повстанці, бо вважали таких молодих людей зрадниками й посіпаками московських окупантів. Усі ще тоді добре пам‘ятали про злочини комуністів і комсомольців у період Голодомору на Великій Україні. Адже тамтешні перекінчики – комуністи й комсомольці – допомагали зайдам-московитам морити своїх земляків голодом.

Після закінчення школи пані Стефанія поступила на курси друкарок й незабаром розпочалося її доросле трудове життя.

У 1951 – 1959 роках вона працювала у райвиконкомі у Винниках. Після ліквідації Винниківського району перейшла на роботу у Винниківську міську раду, де працювала до пенсії.

Не менш трагічною виявилася й доля чоловіка, також переселенця, пані Стефанії – Михайла (1933 року народження, нині покійний). Михайло мав дев‘ять років, коли його з родиною поляки виганяли з рідної домівки у селі Верхрати, що на Любачівщині. Його сім‘я мала в цьому селі дві хатини (стару й нову). Ї їхнє село зазнало ще страшніших нападів польських банд. Зараз у цьому селі є могила, де поховано 40 українських повстанців, які поклали своє життя в обороні мирного українського населення від польських бандитів-різунів. Коли родина Михайла вже перебувала на возі й  дорогою з рідного села прямувала на залізничну станцію, то саме запалав один із їхніх будинків. Мама Михайла це побачила, злізла з воза й побігла подивитися, що коїться з їхнім будинком. Побігла й більше не повернулася. Багато десятиліть її рідні нічого не знали про долю жінки. І лише згодом хтось із тамтешніх мешканців розповів, що цього страшного дня польські бандити, яких жінка застала, коли вони  нищили її житло, жорстоко розправилися й з нею. Польські різуни схопили беззахисну жінку за руки й ноги та без жалю кинули її у полум‘я. Через якийсь час хтось із тамтешніх людей, розгрібаючи попіл, виявив на згарищі обгоріле тіло невідомої жінки. Але за залишком одягу на ній хтось упізнав, що це й була мама чоловіка пані Стефанії Богуш. А родину Михайла тоді під конвоєм погнали далі –  на залізничну станцію…

Лише одного разу (вже у період незалежності України) пані Стефанія побувала в рідному селі разом із сином Ігорем (у пані Стефанії двоє дітей – син Ігор, 1959 року народження та донька Олександра, 1962 року народження).

«Я дуже хотіла побувати на могилі свого брата, який помер у 1943 році й був похований на кладовищі нашого села, – мовить пані Стефанія Богуш. – Але скільки я не ходила територією нашого цвинтаря – могили свого брата так і не знайшла. І не лише брата – жодного поховання українців там уже не залишилося – лише польські. До чого дійшло: поляки знищили навіть могили тамтешніх українців. А ми ж жили на цій землі споконвіку! Я просто помолилася на території кладовища за душу свого братчика й усіх інших українців, що були там поховані».

Так. Поляки не лише силоміць позбавили тамтешніх українців права проживати на рідній землі. Вони не згірш диких московитів-ординців намагалися знищити навіть найменші згадки про багатовікове проживання на землях Закерзоння українців. Саме для цього в деяких їхніх нелюдів і  піднялася рука знищувати могили людей! Це ж до якого треба було дійти бузувірства й втратити людську подобу!

Та у Бога все надійно «задокументовано». І жоден бузувір ніколи не зможе знищити «український слід» у Закерзонні. Прикро, що два народи-брати, які багато століть прожили в одній державі, дійшли до такого морального й духовного виродження (один із них!), коли один із братів не лише вигнав родину з її домівки, але й, перебуваючи у знавіснілому стані, знищив людські могили! Знаємо, що на Божому суді нелюдам за це доведеться відповідати.

Тут дуже доречно згадати  біблійну притчу про Каїна та Авеля. І Господь неодмінно запитає Каїна про Авеля: де ж він, де його могила? І що ж має відповісти Каїн?

visnyk
ADMINISTRATOR
PROFILE
Володимир ГАВРИЛІВ

Дивіться також

Залишити коментар

Ваш email не буде опубліковано. Обов'язкові поля позначено *

Cancel reply

Останні новини