20 липня свій 90-річний ювілей святкує мешканка Винник – Катерина Михайлівна Хоменко.

На долю ювілярки у житті випало безліч важких випробувань, адже вона пережила страшні події Другої світової війни, депортацію.

А з‘явилася вона на цей світ у Ярославському повіті, що на так званому Закерзонні – в містечку Радивно.

Батько Михайло Мазяр у молоді роки захищав Україну в складі січових стрільців, був начитаним і вболівав за державність українців.

Мама Парасковія Мазяр (1902 року народження) також була освіченою людиною. У їхній сім‘ї був ще брат Олекса Мазяр (1928 року народження).

Найжахливішими роками для родини Мазярів, як і для мільйонів українців Закерзоння, стали роки польсько-українського протистояння.

Комуністична влада Польщі з допомогою Москви терором і вбивствами виганяла українських людей із їхньої прабатьківської землі.

Людське життя для поляків і росіян тоді нічого не вартувало. Вони люто ненавиділи українців і за кожної нагоди вбивали наших людей. І жорстокий терор змусив тамтешніх українців рятуватися. Люди таки почали покидати рідні домівки, свої поля й господарку. Бо життя їхніх  рідних і дітей у сорокових роках минулого століття, справді, висіло на волосинці. За декілька років опустіли тамтешні українські села, заросли бур‘янами колись доглянуті та родючі поля і садочки. І сумно стало на цій давній українській землі. Так сумно, що й тепер влада вже демократичної Польщі всіма силами закликає українців на роботу до себе. Особливо поляки переймаються молодими українцями, запрошуючи їх у свою країну. Але не тішмося з цього, бо нашій молоді там пропонують відмовитися від свого народу, від свого коріння. Вони хочуть нашу молодь – надію України – перевиховати й таким чином зміцнити підвалини свого народу, своєї держави. А про Україну їм усім байдуже.

Страшні спогади про події на Закерзонні залишилися в пам‘яті Катерини Хоменко назавжди, хоча вона була тоді ще дитиною.

Священика, який правив у Радивно та в навколишніх населених пунктах, жорстоко замордували тамтешні польські бандити. І не лише цього українського греко-католицького священика, але й усю його родину не пожаліли нелюди. Усіх їх після страхітливих мук загнали в могилу.

Лише дивом врятувався від смерті й рідний брат батька пані Катерини Хоменко – отець Степан. Він був також греко-католицьким священиком і під час чергової різанини потрапив у руки польським бандитам. Ось-ось мала настати хвилина його смерті. Та отець Степан попросив бандитів про коротку молитву перед смертю. На диво, засліплені ненавистю й жагою вбивати українців нелюди чомусь змилостивилися над ним. І допоки отець Степан встиг змовити «Богородице Діво», їхні серця заполонило каяття. Бо чим ще пояснити те, що трапилося тоді справжнє  чудо. Почувши його молитву, бандити почали радитися між собою.  Отець Степан зрозумів, що вони домовляються про те, щоб залишити йому його життя. Так і трапилося: вони запропонували йому піти геть. Так він залишився живим, але спокою не мав. Бо також був змушений разом із іншими українцями покинути рідний край. А в Україні тоді «правили бал» московські більшовики, які не згірш комуністичної польської влади ненавиділи все українське. Саме в ці роки тривала ліквідація УГКЦ, священиків убивали або запроторювали пожиттєво у комуністичні концтабори.

У 1946 році батько пані Катерини був також змушений зібрати всі їхні пожитки, реманент і збіжжя, яке зміг вмістити на воза, й з родиною подався в Україну.

Пані Катерина пригадує, що вони, дітлахи, тоді навіть тішилися, бо раділи, що їдуть в Україну, що нарешті побачать землю, про яку стільки наслухалися від своїх батьків і рідних.

«Коли ми вже рушили в далеку дорогу, то на небі з‘явилася якась дуже дивна картина, – мовить Катерина Михайлівна. – Тоді наш батько, який був дуже засмученим і пригніченим, раптово звеселився. Глянувши на небо, він запевнив усіх нас, що ми не повинні загинути, бо саме небо стало на наш захист.  Як бачимо, так і трапилося. Бо мій батько прожив на світі 80 років, моя матуся – 99 років! І я дочекалася до свого 90-річного ювілею».

Із Закерзоння сім‘я Мазярів потрапила у Зборів, що на Тернопільщині. Та всі тодішні переселенці вірили, що незабаром усе налагодиться й вони знову повернуться в свій рідний край. Тому майже всі вони прагнули поселитися ближче до земель Закерзоння. Люди, які потрапили на Східну Україну, возами або й пішки, разом із коровами та кіньми, долали тисячі кілометрів, щоб оселитися десь на Львівщині, щоб бути ближче до рідних домівок, які зі злої волі лютих ворогів українського народу вони змушені були залишити.

Трапилося так, що їхня близька рідня  вже переселилася у Винники. Вони ж і покликали сюди сім‘ю пані Катерини. Ось так у 1946 році сім‘я Мазярів опинилася у Винниках. Їм було виділено будиночок на теперішній вулиці Забава, у дуже мальовничій місцині, де до них мешкала польська родина. Поляки повернулися в Польщу. А родина Мазярів оселилася в їхній домівці. І донині пані Катерина мешкає тут.

У цій хаті від органів радянської держбезпеки довго переховувався й рідний брат її батька – отець Степан. Адже він зберігав вірність рідній церкві, яку Москва тоді вже майже знищила. Більшість священиків УГКЦ уже були або в могилах, або  у московських в‘язницях та концтаборах. У тихому куточку Винник, неподалік густого лісу, отець Степан мав більш-менш надійний сховок від московських катів. Цікаво, що й доля його сина Михайла також дивним чином склалася так, що не дивлячись на гоніння й переслідування, він  став греко-католицьким священиком і правив у Римі (на жаль, отець Михайло вже упокоївся).

Згодом Катерина Хоменко у Винниках знайшла собі постійну роботу. Жінка все життя працювала на місцевій швейній фабриці «Юність».

«Якось я перебувала в одному з львівських кінотеатрів, тривав кіносеанс, – згадує Катерина Михайлівна Хоменко. – Раптом  кіно зупинили. В залі спалахнуло світло й хтось голосно попросив терміново вийти правоохоронця Василя Хоменка. Коли чоловік піднявся зі свого місця, то всі глядачі мимохіть повернули голови, щоб подивитися, що ж це за така важлива персона, через яку зупинили кіносеанс. Глянула на нього й я. Повірте, тоді я  навіть і уявити не могла, що згодом цей чоловік стане моїм нареченим. Але так трапилося. Бо ми незабаром із ним познайомилися та побралися. Він був правоохоронцем, дослужив до пенсії. На жаль, у шістдесятирічному віці Василь помер».

А ще пані Катерина Хоменко цікавиться життям нашої держави. Вона у своєму житті бачила багато біди й страждань, людського горя.

Тому її не полишає біль за те, що зараз в Україні триває жорстока війна, що Росія вкотре напала на Україну.

«Я дуже хотіла хоча б чимось допомогти нашим хлопчикам, які зараз сміливо боронять нашу Україну від московського агресора, – каже пані Катерина. – Мені дуже шкода наших славних бійців, адже багато з них гине від куль московських окупантів. У мене є сад, але його плодами я вже скористатися не можу, бо не спроможна самостійно зібрати врожай. Коли б хтось погодився зібрати всі ягоди й інші плоди з мого садочку та передати їх нашим воїнам. Я б була дуже вдячна їм за це».

Сьогодні пані Катерина Хоменко святкує свій 90-річний ювілей.

Редакція газети «Винниківський Вісник» вітає шановну ювілярку та бажає їй міцного здоров‘я, безмежного щастя, миру й добробуту.

На фото: Катерина Хоменко

Михайло Мазяр – батько пані Катерини у формі січового стрільця