«Винниківський Вісник» продовжує публікацію матеріалів, які присвячені життєпису мешканців Винник.

Сьогодні наша розповідь про Миколу Григоровича Симановича, 25.05.1957 року народження.

Він народився на краю землі – в Красноярському краї в Росії (Удерейський район, золотодобувне родовище Перехідний). І вже  це є  ще одним свідченням трагічної долі українців і України. Бо всю родину пана Миколи ще далеко до його народження московська влада, яка після 1944 року вже добре вкоренилася на території Західної України й почала встановлювати тут свої жорстокі дикунські звичаї, запроторила в далекий Сибір.

Грабежі, депортації, вбивства місцевих людей стали у 40-50 роки минулого століття звичними. Нова влада винищувала в Україні все прогресивне. Людей, які любили свою землю, рідну Україну, вбивали або депортували.

Мама пана Миколи проживала в селі Дуліби, що в Жидачівському районі на Львівщині (тоді це село було в складі Ходорівського району).

Їхня родина мала велику господарку, поля й сади. Все це оброблялося й приносило прибутки.

Та нова влада провела так звану колективізацію. І всі жителі Західної України, які мешкали в селах і займалися сільським господарством, ураз стали бідними й безправними рабами нової московської влади.

У них забрали буквально все: худобу, інвентар, збіжжя, землю, будинки й господарські споруди. Люди були нажахані цими подіями, але все ж робили відчайдушні спроби боротися за своє майно й право на життя.

Усіх найактивніших учасників боротьби з колективізацією або вбивали, або разом із родинами вивозили у найвіддаленіші куточки колишнього СРСР, як тоді казали – «на білі ведмеді».

Ось лише один показовий факт: в наш час розсекречено документи про те, що за одну добу з території Західної України московські окупанти вивезли 76 тисяч місцевих людей! Зрозуміло, що ця нелюдська у своїй жорстокості акція новими окупантами готувалася певний період. У райони, з яких депортували людей, стягувалися війська, готували транспорт і вагони. Поміж цим московські окупанти проводили військові операції зі знищення збройного підпілля, яке відчайдушно захищало своїх земляків.

У 1948 році родину матері пана Миколи також  депортували аж у Красноярський край. Перед цим їх було позбавлено всього  майна, хати й господарських споруд. Згодом у їхньому будинку відкрили школу, а в іншій споруді – молочарню.

Так мама пана Миколи – Оксана Федорів (1925 року народження) разом із його дідусем і бабусею й ще трьома сестрами опинилися дуже далеко від Батьківщини.

Туди ж потрапив і його батько – Григорій Олексійович Симанович ( 1916 року народження).

Він народився у селищі Тинне, що на межі міста Рівне. Перебував в УПА,  відважно боровся зі всіма окупантами України. Під час однієї з облав був захоплений НКВС у бункері. Потрапив у в‘язницю. Після смерті Сталіна у 1953 році батька пана Миколи звільнили й реабілітували. Але в Україну повернутися не дозволили.

Там, у Красноярському краї, й зустрілися знедолені вигнанці – Оксана Федорів і Григорій Симанович. Мама працювала у їдальні, а батько приходив туди харчуватися.

Згодом молоді люди побралися й у них народилося трійко діточок: Анна (1955 року народження), пан Микола та його брат Олексій (1958 року народження).

У селищі Перехідне видобували золото, тому люди там отримували високі зарплати. Але придбати на них вони нічого собі не могли. Зважаючи на апатію й зневіру, які панували в цьому відрізаному від усього цивілізованого куточку землі, в Перехідному поширювалося пияцтво. Багато знедолених людей, а там проживали переважно колишні арештанти або ж депортовані, просто пропивали свої заробітки.

Сім‘я пана Миколи не хотіла жити в бараках, як інші. Тому вони будували для себе хату й господарські приміщення. А робітникам платили не грішми, а горілкою. Бо саме горілка там найбільше цінувалася.

Батько пана Миколи працював гірничим інженером. На жаль, в Україну він уже  не повернувся. Під час криголаму батько зі своїм помічником – майстром дільниці Семеновим – намагалися відкрити шлюзи дамби, щоб повноводний Єнісей її не зруйнував величезними крижинами. Добиралися до дамби вони  кіньми. Дуже промокли й простудилися. Першим помер Семенов, а за ним і батько пана Миколи.

Мама з трьома діточками залишилася в чужині й вирішила  повертатися в Україну.

Пан Микола згадує про своє перебування в чужині, де відвідував дитячий садочок. Каже, що вдома сім‘я розмовляла рідною українською мовою, а в садочку усім дітям нав‘язували чужу російську мову. Маленькі українці відчували дискомфорт, але вдіяти з цим нічого не могли.

Коли ж вони повернулися в Україну (1961 рік), то тут їх, подеколи, називали москалями.

Та мама пана Миколи, повернувшись у рідне село, зуміла відібрати свою домівку (там і зараз мешкає сестра пана Симановича).

А ще в пам‘яті пана Миколи залишилася трагічна історія загибелі працівниці тамтешньої їдальні через ведмедя.

На горищі їдальні зберігали м‘ясо, бо холодильних камер там не було. Натомість, на горищі було дуже холодно. Одного вечора ведмідь, відчувши запах м‘яса,  заліз туди, щоб ним поласувати. Та під його вагою стеля провалилася й могутня тварина впала на жінку-працівницю їдальні. На жаль, жінка загинула, а ведмедя тамтешні мисливці були змушені добити, бо під час падіння він дуже покалічився.

Ось така трагічна доля в цієї жінки.

Згадуючи це трагічний, але й водночас унікальний випадок, хочу нагадати читачам про подібний випадок загибелі людини, який трапився тисячі років тому у Давній Греції. Тоді чоловікові на голову впала черепаха, своєю вагою убивши його. І ось уже тисячі років людство обговорює та аналізує цей трагічний випадок. Натомість, про подібний випадок загибелі людини (з різницею в тому, що загинула жінка й їй на голову впав ведмідь, а не черепаха) нікому не відомо.

А пан Микола, повернувшись в Україну, закінчив тут школу, згодом інститут у Дублянах, багато років працював у комунальній структурі Винник (ЖЕКу), навіть очолював її. Зараз перебуває на пенсії.