Винниківські родини: трагічні доля сімей Курчаків-Наорлевичів і Курчаків-Кішиків

Винниківські родини: трагічні доля сімей Курчаків-Наорлевичів і Курчаків-Кішиків

Пропонуємо читачам спогади 90-річної мешканки Винник Зеновії Миколаївни Наорлевич (25 вересня 1930 року народження). Дитячі роки цієї жінки припали на найстрашніший період в історії Західної України – роки першого й другого приходу московської влади. А були ще польська та німецька окупації зі всіма їхніми жахіттями. Та прихід сумнозвісної радянської влади перевершив злочини згаданих окупаційних режимів.

Пропонуємо читачам спогади 90-річної мешканки Винник Зеновії Миколаївни Наорлевич (25 вересня 1930 року народження).

Дитячі роки цієї жінки припали на найстрашніший період в історії Західної України – роки першого й другого приходу московської влади. А були ще польська та німецька окупації зі всіма їхніми жахіттями.

Та прихід сумнозвісної радянської влади перевершив злочини згаданих окупаційних режимів. Адже з першого дня радянської окупації мешканці Західної України зазнали всіх жахіть сталінського терору. Наш край немов повернули в найтемніші періоди Середньовіччя з їхніми масовими вбивствами, показовими стратами, грабунками, найвитонченішими тортурами московських катів.

І родина Наорлевичів також потрапила до рук репресивних органів НКВС.

Ще й зараз пані Зеновія з жахом згадує перший календарний день зими 1944 року. Хоча це було велике християнське свято – Романа. А  її старша сестра називалася Ромою. Та саме на Романа в їхній дім прийшли горе й біда у вигляді московських карателів з НКВС.

Передвісником біди стало те, що днем раніше не повернувся з роботи їхній батько – Микола Курчак (1895 року народження).

Отож, першого грудня 1944 року 14-річна Зеновія Курчак разом зі своєю старшою сестрою Ромою (1925 року народження) поверталися додому. На розі теперішніх вулиць Галицька та Крушельницька  дівчатка побачили вантажівку, заповнену радянськими солдатами, яка повернула саме в їхній район. Сестра Рома мала тоді 19 років і вже працювала у земельному відділі Винниківської міської ради. Побачивши карателів, дівчинка побіліла й висловила здогад, що  вони, мабуть, приїхали за нею. Дівчина навіть хотіла втекти, але згадка про маму, яка залишилася вдома одна, відігнала від Роми думку про втечу. Підійшовши до рідної домівки «на куті», а родина Курчаків мешкає там із дуже давніх часів, дівчатка побачили, що їхню хату оточили московські карателі. Багато сусідів із острахом спостерігали за початком трагедії родини Курчаків-Наорлевичів.

Сестрички, долаючи страх, вмовили катів пропустити їх до матері.

У їхній хаті панував хаос. Карателі перерили все, що можна було. Серед їхніх знахідок було зображення українського тризуба. А це для червоних окупантів уже було підставою для фізичного знищення всієї родини.

Очолював обшук генерал зі зловісним прізвищем – Чорнокнижник (дівчинка назавжди запам‘ятала прізвище цього московського ката, який зламав долю її тоді ще молоденької сестрички). Дізнавшись, що додому повернулася старша сестра, окупанти одразу ж забрали дівчинку в іншу кімнату та розпочали її допит. Так першого грудня 1944 року й розпочалася терниста стежина Роми Курчак-Кішик. Додому вона повернеться через багато десятків років, пройшовши всі жахіття комуністичних в‘язниць і концтаборів. Повернеться вже зрілою жінкою, але дозволу проживати у Винниках так ніколи й не отримає. Ось так московські окупанти ламали життя людям, назавжди забирали в них родину, Батьківщину тощо. І таких людей, яким назавжди зламали долю Ленін, Сталін і їхні поплічники, були мільйони!

Та допоки тривав допит, московські мародери знайшли мамині золоті вироби ще зі старих часів. Мабуть, радість у мародерів була невимовна. Бо свого золота мама пані Зеновії вже ніколи не побачила. Нова влада принагідно їх ще й обікрала.

Та найгірше було те, що доньку Рому й чоловіка забрали. Й довго про їхню долю рідні нічого не знали.

Промайнуло близько року, як на їхню поштову адресу надійшов лист зі Львова. Його автором був слідчий, який займався справами батька й доньки Курчаків. Він і повідомив, що арештанти перебувають у львівській в‘язниці. Після цього пані Зеновія з мамою добилися права передавати своїм рідним хоча б продукти харчування.

Ще через рік батька пані Зеновії відпустили. З‘ясувалося, що його на рік вивезли чомусь до Харкова. Та під тортурами він ні до чого не признався, тому без усіляких пояснень його просто відпустили.

А тим часом 14-річною дівчинкою пані Зеновія була змушена піти працювати, щоб утримувати себе, допомагати матері та рідним, які перебували у в‘язниці. Працювала на тютюновій фабриці.

Згодом її життя владналося. Пані Зеновія вийшла заміж за мешканця Винник Володимира Наорлевича. Пан Володимир закінчив у Львові інститут і потрапив на роботу аж у Киргизию – в місто Ашгабад.

Там у подружжя народилася донечка Ельміра (1959 рік). Та кліматичні умови для українців були занадто важкими через жахливу спеку. Тому лікарі наполягли, щоб сім‘я Наорлевичів повернулася додому. Тут у подружжя народилася ще одна донечка – Тамара (1961 року народження), яка зараз працює педагогом у місцевій СЗШ №29.  

У пані Зеновії життя, як бачимо, після всіх згаданих подій налагодилося. На відміну від її сестрички Роми, яка свої молоді роки провела у жахливих умовах комуністичних таборів. Кліматичні умови Сибіру також не добавили їй здоров‘я. Відбувши чималий термін за любов до України, до рідної землі, жінка на чужині познайомилася з таким же невільником московських таборів і вийшла за нього заміж. У подружжя народився син. Та повернутися в Україну їм не дозволили. Хоча після звільнення вони отримали  право бувати в родини під час відпусток. Цим і користалися багато років. На жаль, зараз уже немає серед нас ні пані Роми Курчак-Кішик, ні її чоловіка, ні їхнього сина.

Та ми повинні пам‘ятати про них. Про людей, життя яких зламали московські окупанти, які не дозволили їм просто жити на рідній землі, виховувати тут своїх дітей, розмовляти рідною мовою, ходити до своєї церкви. Не дозволили, бо десь у далекій Москві черговий тамтешній кат-правитель вирішив, що українцям буде краще десь у Воркуті чи на Уралі, що їм буде краще взагалі не розмовляти рідною мовою й не ходити до церкви. Через таких чужинців у минулому столітті втратили життя мільйони українців.  Ще  десяткам мільйонів наших людей назавжди скалічено їхні долі. А вони ж просто хотіли жити на рідній землі, виховувати своїх дітей, мирно працювати. Пам‘ятаймо про трагічні долі наших попередників. І шануймо свою державу, бо чужинці ще нікому тут не допомогли, а лишень нищили, грабували, катували, вбивали українців! 

visnyk
ADMINISTRATOR
PROFILE
Володимир ГАВРИЛІВ

Дивіться також

Залишити коментар

Ваш email не буде опубліковано. Обов'язкові поля позначено *

Cancel reply

Останні новини