На жаль, кримінал існував завжди. Не було такого періоду в історії людства, щоб там не відбувалося якихось злочинів. Бо завжди були й будуть особи, які прагнуть прожити чужим коштом, чужою працею. Не залишаються осторонь цього й Винники.

У середині 90-их років минулого століття пострадянський простір буквально заполонили різні кримінальні банди. Молоді люди, а серед них багато спортсменів, ставали на хитку дорогу злочинців, бо хотіли вмить перетворитися в мільйонерів. І вони бачили, що, дійсно, є такі можливості. Про бандитів тоді знімали тисячі художніх фільмів. Легкий заробіток принаджував тисячі різних неуків, невдах і дурників, які мали сподівання, як у Росії Сашка Бєлий, стати крутими й успішними людьми.

На щастя, мрії жодного з них так і не стали дійсністю.

Бо ж насправді заробляння рекетом і грабіжництвом виявилося для них не легкою прогулянкою. Бруд, кров, підлість, убивства, катування. І це пережили не лише бізнесмени, до яких приходили рекетири. Усе це відчули на власній шкірі й самі рекетири. Тих, хто був у них за головних, свого часу відстрілювали, немов скажених псів. Рекетирів вищого калібру прибирали без лишнього шуму й багато їх розкидані десь у придорожніх ямах або гноярнях. Зараз уже ніхто й не згадає, де вони поділися. Були й такі, хто вчасно відійшов від бандитизму. Були й ще більш хитріші, які просто втекли десь у Грецію чи в Італію. І зараз намагаються не згадувати свої молоді роки. Бо не дуже приємно згадати, як свого часу разом із іншими бандитами вивозив у ліс бізнесмена і ламав йому руки й ноги, вимагаючи данину. Мабуть, зараз там ці нелюди стали дбайливими батьками й дідусями, ревними християнами. Вони водять своїх дітей чи внуків у школу, садочок або церкву й ревно моляться. А тим часом про їхні гріхи пам‘ятають на їхній Батьківщині.

Але повернімося до Винник. І тут знайшлося дуже багато дурників, яких захопила хвиля миттєвого збагачення. Як результат, більшість із них потерпіли життєве фіаско. Багатьох із них чекала в‘язниця та доля бомжів. Хто вчасно схаменувся й мав ще сили працювати, то живий донині.

Одного вечора у винниківському барі на вулиці Галицькій (зараз його вже нема) відпочивало декілька компаній. Усе було звично й мирно, лунала музика.

Раптом двом молодицям, які відпочивали з двома чоловіками, закортіло танців.

І вони покинули своїх кавалерів та почали запально танцювати.

Молодиці ставали все більш запальними у своїх танцях і чомусь усе ближче наближалися до сусіднього столика, за яким відпочивало багато чоловіків.

Підпилі чоловіки, звісно, почали аплодувати гарним танцівницям. Одна молодиця розпалилася настільки, що почала високо задирати свою майку, оголюючи перед чоловіками свої «принади». Та несподівано їхні «дикі танці» зупинила жінка-бармен. Побачивши, що справа йде до розпусти, вона вимкнула магнітофон і зробила суворе зауваження «танцівницям» про неприпустимість їхніх ганебних дій. Розчаровані дівчата повернулися до своїх кавалерів.

Але й на цьому історія не завершилася.

Бо один із кавалерів раптом піднявся зі свого крісла й підійшов до сусіднього столика та заявив чоловікам:

• Ви щойно побачили стриптиз, прошу заплатити за це 20 доларів.

Варто зауважити, що цей чоловік також був колишнім спортсменом і тоді вважав себе місцевим «авторитетом». Зараз його вже нема серед живих (його доля – ще один приклад, що жити чужим коштом – шкідливо).

Та не такі були місцеві хлопці, щоб визнати авторитет, якогось бовдура.

• Послухай, маєш лише декілька секунд, щоб повернутися за свій стіл, бо зараз сам демонструватимеш нам безкоштовно стриптиз, – почув у відповідь «авторитет».

Як і треба було сподіватися, обуренню «авторитета» не було меж. І він поліз у бійку.

Та вже через секунду, перекинувши декілька крісел, він опинився після сильного удару  під своїм столиком. Цього вечора він і його дівчатка залишилися без легкого заробітку.

«Авторитет», немов побитий собака, ще довго зализував свої рани.