Не зважаючи на свій вік і на те, що вже понад три десятки років легендарний співак із родиною мешкає у Канаді, Ігор Богдан не втомлюється співати й дарувати свою творчість вдячним слухачам.

Наша розмова відбулася  після благодійного заходу у Винниках,  апогеєм якого став  виступ легендарного співака відомих гуртів «Ватра» та Олега Кульчицького – заслуженого артиста України Ігоря Богдана.

«Мене просто переповняють позитивні емоції після сьогоднішнього концерту, – мовить Ігор Богдан. – Глядачі у Винниках просто неймовірні. Я дуже радий, що подарував їм разом із іншими учасниками концерту багато позитивних емоцій. І найголовніше, що ми збирали кошти для наших славних захисників – воїнів ЗСУ. Адже я з 1992 року мешкаю зі своєю родиною у Канаді, та в Україні буваю постійно. І так трапилося, що з моєї попередньої поїздки я повернувся у Канаду з України… 15 лютого 2022 року. А буквально через декілька днів московські агресори вдерлися на нашу землю. Звісно, я собі від хвилювання там місця не знаходив. І ось увесь цьогорічний травень допомагав збирати кошти для ЗСУ в Україні. Планую залишатися на Батьківщині до кінця червня. Але роботу свою задля допомоги України не припинятиму. Мені вже багато років, але такі глядачі, які були сьогодні у Винниках, надихають на продовження мого сценічного життя. І допомагати нашій армії потрібно».

• Пане Ігоре, а як розпочиналася Ваша творча дорога?
• Наша родина була багатодітною, у мене є ще старша сестра та молодший брат. Народився й виріс я в селі Гутиська Турянські, що у Буському районі на Львівщині. Співати почав змалечку, бо моя сестра опанувала гру на баяні. Тому я разом із нею з дитинства виступав у так званій агітаційній бригаді. Ми переважно виконували народні пісні перед різними громадами, трудовими колективами тощо. А після школи я вступив на навчання до Київського інституту культури імені Карпенка-Карого, який з успіхом закінчив і потрапив за розподілом у філармонію міста Суми. Там був солістом ВІА «Калина». Звідти мене забрали в армію, яка тоді була радянською. Я потрапив служити у місто Самбір. Згодом мене перевели в ансамбль Львівського ПРИКВО (прикарпатський військовий округ). Відбувши армійську службу, я став працювати у ВІА «Обрій» Черкаської філармонії.
• А коли Ви стали солістом легендарної львівської «Ватри»?
• У 1982 році у складі ВІА «Обрій» я перебував на гастролях у Львові. Після завершення концерту мій добрий знайомий Орест Жулкевич познайомив мене з Ігорем Білозіром. І  отримав від Ігоря пропозицію стати солістом ансамблю «Ватра». Я без жодних сумнівів погодився.
• У згаданий Вами період «Ватра» мала просто шалену, неймовірну популярність. Гастролі, концерти тривали безперервно. Але тодішня влада не була дуже прихильною до української культури. Саме в ці роки у тюрмах перебувало багато священиків, артистів, письменників. Як ансамблю «Ватра» вдавалося уникати прямих конфліктів із комуністичними чиновниками?
• Наведу один приклад. Під час гастролей до Криму нашу програму переглядав і затверджував якийсь тамтешній партійний чиновник. У цей період у немилість до влади потрапив наш знаний поет Богдан Стельмах, на творах якого ми робили цілі програми. Переглянувши наш сценарій, партійний чиновник просто викреслив із програми всі пісні Богдана Стельмаха. І що зробив Ігор Білозір? Він просто називав ці пісні – народними! І вони дальше звучали у нашому виконанні й мали величезний успіх! А чиновник так і ні про що не здогадався, бо не знав, не любив і не розумів української культури та пісні. Але брався керувати нашим мистецтвом! Такий тоді був час.
• Ви покинули «Ватру» на вершині її популярності. Чому?
• Я хотів більше співати. Але ж тоді у «Ватрі» була Оксана Білозір, були й інші солісти. Тому я й перейшов у гурт Олега Кульчицького. Та мав змогу виконувати більше пісень. До речі, ми мали намір назвати наш новий гурт – «Рекрут». Та партійні бонзи запротестували проти цієї назви. Мовляв, у рекрути  в минулі роки брали хлопців насильно, а вас ніхто не примушує ставати артистами в цьому колективі. Тому гурт так і залишився з іменем Олега Кульчицького. Це також були неймовірні роки, величезна популярність. Ми першими у тодішньому тоталітарному утворенні під назвою срср підготували Різдвяну програму з колядками!
• І як вдалося її реалізувати у період атеїстичної влади?
• Тоді вже комунізм почав давати тріщини. Влада не наважувалася безапеляційно забороняти те, що хотіли чути люди. Та вийшов гучний скандал із колядкою «Сумний святий вечір в сорок сьомім році». Партійні чиновники в період срср намагалися викреслити цю колядку з нашої програми. Але тут дуже затято запротестував Олег Кульчицький. Він заявив, що без цього твору відмовиться від виконання всієї програми! І комуністичні бонзи здалися. Ця колядка й нині лунає Україною та світом.
• А як Ви потрапили в Канаду, де ще й знайшли свою другу «половинку»?
• Це трапилося у 1991 році. Саме для мене було створено новий гурт «Галичани». І з ним ми поїхали гастролювати Канадою. Під час одного з концертів я запросив до танцю (звісно, виконуючи пісню) чарівну дівчину. Після цього ми з нею познайомилися. Це була народжена в Канаді молода українка Катерина. Упродовж року ми з нею телефонували одне одному, тратячи на тодішні роки шалені суми коштів – 700-800 доларів!

   Та кохання не знає кордонів. У 1992 році  у Канаді ми одружилися. Були проблеми з документами, тому три роки я не мав змоги відвідувати Україну. Та згодом все налагодилося.

• Розкажіть трішки про дітей, про свою родину…
• У мене дві доньки та син Марко. Саме син і зробив мене дідусем. Він вже одружений і має доньку Аріанну-Анну. Його дружина також українська канадійка. А її батько, а мій сват, – священик.

Діти вже дорослі й самостійні.

• У місті Калгарі, де Ви мешкаєте, певно дуже холодно.
• Так і є. Ми жартуємо, що в нас холодно, як у Сибіру. Адже в нас один кліматичний пояс. І потрібно бути дуже обережним, бо морози сягають понад 30 градусів і можна обморозитися. Адже в Калгарі немає стільки вологи, як, наприклад, у Львові. Тому холод там так не відчувається, але можна отримати обмороження. Та я вже звик і даю собі раду.
• І ще декілька слів про Ваші творчі плани…
• Мені вже немало років, але люди з радістю ходять на мої виступи. Це – надихає й постійно продовжую свою творчу діяльність. Це ж моє життя. Прагну допомагати своїми виступами ЗСУ. Ще цього місяця хотів би виступити для поранених українських воїнів у госпіталі. Прошу друзів і знайомих посприяти, щоб цей концерт відбувся.
• Дякую Вам за щиру розмову й бажаю продовження Вашої концертної діяльності, а Україні такої бажаної перемоги.

Розмовляв Володимир ГАВРИЛІВ