Винниківська загальноосвітня санаторна школа займається волонтерством із початку війни – з 2014 року. З того часу цей заклад освіти перетворився на хаб, який працює в кількох напрямах. Про те, як школі вдалося стати потужним волонтерським центром, ми поцікавилися в її директора Лілії Свистович.

– Війна розпочалася десять років тому, але вона була далеко. А 22 лютого 2022 року прийшла й до нас. Перше, що мала зробити школа, – відправити дітей, які у нас жили й навчалися, до батьків у Київську та Дніпровську області. Це стало викликом, бо треба було безпечно їх з’єднати зі сім’ями. Нам це вдалося. А далі ми задумалися, що маємо робити, адже просто сидіти і дивитися новини було нестерпно.

На щастя, наша школа має давні дружні зв’язки з освітніми закладами Польщі, Словаччини, Нідерландів, Німеччини, США. І вони вже в перший день телефонували й пропонувати їхати до них.

У моїй родині не виникало питання, що ми кудись будемо виїжджати, хоча наша сім’я велика. Ми живемо всі разом, а внуку на той час було усього три місяці.  

Тоді я їм написала, що, якщо є можливість, то допоможіть продуктами і ліками. Перший вантаж, а це було 12 тонн, наприкінці другого тижня війни організувала школа з Варшави, з якою ми співпрацюємо.

– Це багато. Хто допомагав розвантажувати машини?

– Я надзвичайно вдячна колективу нашої школи. Вантаж приїхав о 7 годині ранку. І всі мої працівники й педагоги з родинами прийшли його розвантажувати. Тоді зрозуміла, що ми справжня команда.

– Крім налагодження закордонної підтримки, куди ще скеровуєте свою діяльність?

– У нас є кілька видів діяльності. Волонтерство 24/7 для потреб фронту, для мешканців прифронтових територій, а також приймали дітей, яких евакуювали з небезпечних територій, проводили навчання для учнів нашої школи.

Ми допомогали воїнам продуктами, засобами гігієни, змогли надати їм аптечки американського спецназу, бронежилети, розвідникам – індивідуальні фільтри для води, які були їм дуже необхідні, саперам – міношукачі, а також забезпечували одягом, берцями. Тішимося, що друзі передали нам нові УЗД-апарати, набори хірургічних інструментів та обладнання для трьох реанімобілів. Усе це ми віддали в польові госпіталі на передовій.

Допомагали й військовому шпиталю, оскільки там мали потребу в апаратах, які допомагали заживляти рани. Один такий апарат коштував 80 тисяч гривень. Друзі з Нідерландів, США, Польщі закупили для нас дванадцять апаратів з розхідними матеріалами, і більшу частину ми передали в клініку в Дніпрі, куди привозили поранених.

– Скільки тонн гуманітарної допомоги вдалося зібрати й передати на фронт?

– Ми передали воїнам і людям, які залишилися на прифронтових територіях, чотириста тонн вантажу. Це чимало. Але втоми не було. Було величезне бажання допомогти.

У перші тижні війни друзі з різних країн почали везти вантажі. Їх було так багато, що фактично весь перший поверх ми заклали посортованими речами. Підтримка була важлива, адже в перші місяці війни ще не було налагоджено постачання продуктів на передову, і наші воїни потребували сухих пайків.

Одна кімната була під стелю «забита» засобами гігієни, а в двох кімнатах були продукти – окремо на фронт, для населення, для діток. Ще одна кімната у нас була з одягом, адже люди, які покидали своєї помешкання, залишилися без нічого. Були також дитячі та інвалідні візки, ходунці для літніх людей.

Ліки ми склали в капличку. І жартували, що вони одночасно стали ліками й для душі. Ми знали людей, яким ми давали необхідне, відслідковували, чи все відвезли за призначенням.  А я щодня для того, щоб усе було прозоро, виставляла звіт що і куди відправили. Це мотивувало моїх закордонних друзів працювати над тим, щоб нам більше доставляти вантажів, адже вони були необхідні.

На жаль, кількість допомоги суттєво зменшилася. Але ми продовжуємо збирати кошти своїм шкільним середовищем, щоб продовжувати волонтерську діяльність, яку ми не припиняли з 2014 року. Завдяки фестинам, ярмаркам у школі зібрали гроші на сто турнікетів (вартість одного – 600 грн), багато інших потрібних речей.

– Розкажіть про діток, яких евакуювали до нашої школи.

–  У 2014 році ми прийняли дітей з окупованих територій. Вони в нас жили і вчилися багато років. Пригадую, один хлопчик не міг спати в ліжку, бо боявся вибухів. З настанням ночі він ховався у шафу, бо хотів там спати…

У 2022 році до нас приїхали діти-сироти від двох до 15 років зі сиротинця з Київської області, адже Київська область потрапила під окупацію одна з перших.

І в той самий час до нас приїхали ще діти з Харківської санаторної школи, також переважно діти-сироти і діти з Мелітополя. З ними ми були найдовше. У київських дітей були документи, і ми могли їх відправити в Іспанію та Польщу. А от харківські діти не мали відповідних документів. Вони жили у нас понад пів року. З ними займалися педагоги, допомагали долати стрес. У липні 2022 року вони поїхали Чернівці, але й досі з ними переписуємося.

Ми продовжували працювати ще як школа, тому що в перші дні повномаштабного вторгнення наші діти перейшли на дистанційне навчання і їх також потрібно було заспокоювати і проводити уроки. Дуже швидко ми перешли на очне навчання.

– У школу приїжджала голлівудська акторка і Посол доброї волі ООН Анджеліна Джолі. Чому обрала саме ваш заклад?

– Дуже приємно, що нашу роботу помітили. У нас були журналісти з Індії, США, а тут така гостя. Ми показали, чим займаємося, акторка поспілкувалася з дітками з Харкова. А на запитання, чому обрала саме нашу школу, відповіла: «Ваша школа робить неможливе можливим».

Ми не робимо нічого надзвичайного. Просто в такий час кожен із нас, українців, не має вибору – мусить запрягатися і або волонтерити, або служити в ЗСУ. Іншого нема, бо на карті – свобода, незалежність України й гідне життя наших мешканців.

Розмовляла Леся Кондратюк, вихованка гуртка журналістики Винниківської санаторної школи

P.S. Леся Кондратюк – учасниця ХІV всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт «Я – журналіст!» 2024 р.